Пригоди Румцайса
Шрифт:
Князь умить забув і про ліс, і про все на світі. Він застрибав, захвицяв ногами, репетуючи на всю округу:
— Тру-ру-ру!
Це він трубив так, щоб із Їчина мерщій їхали пожежники.
— А нам що робити? — гукнули до пана князя чорногорці, що й досі не опустили своїх пилок та сокир.
— Ну, начувайтеся в мене! — гримнув Румцайс.
Він вирвав стебельце і зацвірінькав через нього пташкою-кропив'янкою.
А потім зарохкав у капелюх, ніби дикий кабан.
І затрубив через складені долоні,
В цю ж мить прилетіли птахи і ну пурхати у чорногорців перед очима! Прибігли дикі кабани і стали бити їх по ногах, ніби дубцями. Прискакали олені й, наставивши роги, погнали чорногорців. Не минуло й хвилини, як ті разом із паном князем опинилися аж ген за лісом.
Румцайс промовив.
— Я так і знав. Ще мало на світі правди. А коли так, то хто хотів шевцювати, має іти в розбійники.
Розсунув він дубове гілля і подався разом із Манкою по старій стежці до розбійницької печери.
15. Як Румцайс господарював у фазанячому заповіднику пана князя
Панові князю довелося з ганьбою вирядити чорногорців додому. По всьому Їчину точилися розмови, що олені по-проштрикували їх штани рогами, і всі з них глузували.
Князь залишив у замку тільки мисливця-чужоземця з дивним іменем Ламуш. Очі в нього завжди зав'язані полотняною хустиною, бо дивитися йому було непотрібно. Рушницю він мав таку, що сама влучала, куди хочеш.
Щоб забути, як він осоромився, звелів пан князь скликати гостей і наказав Ламушу:
— Піди в Ржаголець і підстрель там сімдесят сім фазанів. Княгиня Майолена хоче добре почастувати наших гостей.
Мисливець пішов у ліс. А назустріч йому Румцайс послав Манку.
Манка зустріла Ламуша ще у полі. Очі в нього були зав'язані хустинкою, але Манка сміливо мовила до нього:
— Не йди по фазанів у Ржаголецький ліс!
— Хто це звелів? — запитав Ламуш.
— Це звелів Румцайс.
— Його б я зразу підстрелив! — засміявся Ламуш.
Манка спробувала повернути розмову інакше.
— А ти коли-небудь бачив фазанів?
— Як би я міг бачити їх із зав'язаними очима? — знову весело засміявся Ламуш. — Але настріляв я їх о-йо-йо-й скільки!
Манка притримала Ламуша за рукав.
— І тобі не шкода такої краси?
— У кого очі зав'язані, тому й краса немила, — відповів Ламуш. Обійшов він Манку і рушив далі до лісу.
Фазани сиділи на гілках дерев і тремтіли, почувши, що на них іде Ламуш.
— Не бійтеся! — заспокоював їх Румцайс. — Я вилізу на дуб і, коли клацну язиком, хай найсміливіший з вас злетить у повітря й закружляє навколо дуба. А далі самі побачите, що буде.
У цей час із кущів на просіку вийшов мисливець Ламуш. Зарядив він рушницю і почав прислухатися, чи не шелесне де фазаняче пір'ячко.
Аж тут Румцайс клацнув язиком. Один фазан здійнявся і полетів до
Ламуш звів рушницю і натис на курок.
Та не встигли дробинки влучити в фазана, як Румцайс схопив його і сховав за пазуху куртки.
Ламуш тим часом чекав під дубом, коли підстрелений птах впаде у траву. Але замість фазана з дуба зіскочив Румцайс і зірвав у мисливця хустинку з очей.
Ламуш закліпав очима від яскравого світла, глянув на Румцайса і сказав:
— У такого здоровенного фазана я ще, відколи живу, не влучав.
— А що ти взагалі бачив за своєю шматиною? — відповів Румцайс. — Якби ходив без неї, одразу б роздивився, де Румцайс, а де фазан. — Він сягнув рукою за пузуху. — Ану скажи мені, що це за птах?
— Дуже гарний птах! — сказав Ламуш. — Тільки я не знаю, що воно таке.
— Не впізнаєш фазана? — здивувався Румцайс.
Ламуш поблід, а це для мисливців ще гірше, ніж почервоніти від сорому. Дивився на фазана як зачарований.
— Невже я стріляв таких птахів? Ба ні, більше на таку красу я рушниці для пана князя не здійму!
І він простяг свою рушницю Румцайсові. Той здушив її з усієї своєї румцайсівської сили, і з рушниці вийшла флейта. Румцайс подав флейту Ламушу і витрусив собі з бороди бджіл.
— Тепер сідай на пеньок і попаси мені оцю отару.
Сів Ламуш на пеньок та й заграв на флейті, пасучи бджіл у князівському заповіднику для фазанів.
Коли пан князь дізнався про це, примчав він до лісу й запитав Ламуша по-французьки, де ті фазани, яких мав той настріляти для гостей. Ламуш нічого не відповів, тільки заграв на флейті різко, мов голками заколов… І бджоли кинулися просто на князя.
Накусали пана князя так, що довго після того він не міг сидіти, а в Їчині подейкували, що мусив муляр у брамі з обох боків виймати по стовпчику цегли, щоб пан князь міг пройти у замок.
Княгиня Майолена дуже вболівала, коли гості замість фазанів мусили їсти яловичину. Як усі роз'їхалися, сказала вона чоловікові:
— Ваш Румцайс псує мені настрій. Коли ви не можете з ним упоратись, я сама щось придумаю.
Княгиня Майолена сіла в темній кімнаті й довго-довго там думала-міркувала.
16. Як князь хотів помститися Румцайсу
Всі птахи й звірі з Ржаголецького лісу були Румцайсовими друзями, та найдужче любив він оленя. Це був величний олень з пишними, мов королівська корона, рогами, що мали тридцять шість паростків. Румцайс оберігав його від князівських мисливців, а олень віддячував йому за те чим тільки міг.