Пригоди Шерлока Холмса. Том IV
Шрифт:
— Гадаю, Етті, коли ви залишите нас наодинці, ми швидко це скінчимо, — спокійно промовив Мак-Мердо. — Чи, може, містере Болдвіне, вам охота прогулятися зі мною вулицею? Надворі чудова погода, а за першим рогом звідси — чудове пустище.
— Я не хочу бруднити руки, — відповів його суперник. — Скоро ви пошкодуєте, що зайшли до цього дому!
— Зараз саме час для такої прогулянки, — відповів Мак-Мердо.
— Я сам виберу час, містере. Залиште це мені. Погляньте-но! — Він несподівано відгорнув рукав і показав на руці дивний знак — витавруване коло з трикутником
— Не знаю й знати не хочу.
— То дізнаєтесь. Це я вам обіцяю. Раніше, ніж постарієтесь. Може, міс Етті скаже вам щось про це. А ви, Етті, приповзете до мене на колінах — чуєте, любонько? На колінах — і тоді я скажу вам, якою буде розплата. Ви посіяли — і я присягаюся Богом, що побачу, які будуть жнива! — Він люто глипнув на них обох, крутнувся на закаблуках, і наступної миті за ним грюкнули двері.
З хвилину Мак-Мердо та дівчина стояли мовчки. Потім вона обняла його:
— О, Джеку, який ви сміливий! Але це не допоможе, вам треба тікати! Цієї ж ночі, Джеку, цієї ж ночі! Це ваш єдиний шанс. Він уб’є вас. Я прочитала це в його лютих очах. Що ви можете вдіяти проти дюжини людей, за якими стоїть Мак-Ґінті і вся сила ложі?
Мак-Мердо вивільнився з обіймів Етті, поцілував її й ніжно посадив на стілець.
— Ну, ну! Не бійтеся за мене. Я й сам масон. Я щойно сказав про це вашому батькові. Навряд чи я кращий за інших, тож не вважайте мене за святого. Може, дізнавшись правду, ви теж зненавидите мене.
— Зненавиджу вас, Джеку? О ні, не зненавиджу! Адже я чула, що в тому немає нічого поганого, тож чому я повинна за це ненавидіти вас? Але якщо ви масон, Джеку, то чому досі не зазнайомилися з Мак-Ґінті?
— Я теж подумав про це, — відповів Мак-Мердо. — І піду до нього просто зараз. Скажіть вашому батькові, що сьогодні я ще переночую у вас, а завтра знайду собі інше помешкання.
В пивниці Мак-Ґінті, як і завжди, юрмився люд; то було найулюбленіше місце розваг на всю Вермісу. Господар мав гучну славу — і насамперед через те, що незмінно носив личину веселуна, шибайголови, яка приховувала його таємні справи. До того ж, багатьох приводив сюди страх — ніхто не насмілився б піти проти нього не тільки в місті, а й по всій долині аж до гір.
Крім таємної сили, що її він мав як голова ложі, Мак-Ґінті обіймав високі офіційні посади — був міським радником та інспектором шляхів. Звісно, що його обрали на ці посади ті негідники, які в свою чергу сподівалися милості з його рук. Податки в місті були величезні, а громадська робота — занедбана; аудитори не звертали уваги на його сфальшовані звіти, а городяни боялися розголошувати ці шахрайства й прикусили язики, щоб на них не звалилося більше лихо.
Через те діаманти на шпильках Мак-Ґінті щороку більшали, золоті ланцюги на жилеті — важчали, а пивниця ширшала та ширшала, аж поки не зайняла цілий кут торгового майдану.
Мак-Мердо штовхнув двері пивниці й опинився серед завсідників, що наповнювали повітря тютюновим димом та випарами спирту. Пивницю освітлювала безліч ламп; це сяйво відбивалось і множилось у величезних дзеркалах уздовж стін. Кілька служників за широкими,
У дальшому закутку, спершись об стойку, стовбичив з сигарою в роті високий, огрядний здоровань, — то був не хто інший, як сам Мак-Ґінті. Голову цього велетня покривала чорна кучма волосся, а обличчя аж по вилиці заросло бородою, що спускалась на самісінький комір. Його обличчя було смагляве, наче в італійця, а трохи косі очі світилися якимось мертвотним блиском; це надавало їм лиховісного виразу.
Все інше в цього чоловіка — шляхетна статура, гарні риси, щира поведінка — цілком пасувало до машкари веселого, товариського чолов’яги. Кожен відразу сказав би, що то чесний ділок, чиє серце таке ж просте, як і слова. Лише тоді, коли його мертвотні темні очі втуплювались у людину, вона мимоволі здригалась, відчувши, що за ними приховано безодню зла, поєднаного з силою, відчаєм та хитрощами; від того його погляд ставав у тисячу разів зловіснішим.
Побачивши господаря здалеку, Мак-Мердо сміливо проштовхався до нього, відтрутивши купку облесників, що юрмилися довкола, заливаючись сміхом від примітивних жартів Мак-Ґінті. Сірі очі молодика хоробро зустрілися з чорними вирлами, що різко блимнули на нього.
— Щось я не пригадую ваше обличчя, хлопче.
— Я тут нещодавно, містере Мак-Ґінті.
— Не настільки, щоб не знати, як слід до мене звертатися.
— Це радник Мак-Ґінті, — промовив хтось із завсідників.
— Пробачте, раднику. Я не знаю тутешніх звичаїв. Мені порадили побачитися з вами.
— Що ж, я перед вами. І якої ж ви про мене думки?
— Важко сказати одразу. Якщо ваше серце таке ж велике, як тіло, а душа — така ж гарна, як обличчя, то кращого й бажати не варто, — відповів Мак-Мердо.
— Хай вам біс, у вас добре підвішений язик! — вигукнув хазяїн пивниці, не певний, чи новий відвідувач жартує, чи справді захоплений ним. — То, виходить, я вам до вподоби?
— Звичайно, — сказав Мак-Мердо.
— І вам порадили завітати до мене?
— Так.
— Хто саме?
— Брат Скенлен з триста сорок першої верміської ложі. А тепер я вип’ю за ваше здоров’я, раднику, і за наше знайомство. — Він підніс до вуст налиту склянку й, п’ючи з неї, промовисто відставив мізинець.
Мак-Ґінті, що пильно стежив за ним, звів густі чорні брови.
— Он як? — мовив він. — Доведеться ближче познайомитися з вами, містере...
— Мак-Мердо.
— Еге ж, ближче, містере Мак-Мердо, але в наших краях не вірять словам. Ходімо на хвилину зі мною — сюди, за стойку.
Там була маленька кімнатка, заставлена бочками. Мак-Ґінті обережно зачинив двері, сів на одну з бочок, замислено запалив сигару і неспокійно поглянув на свого нового знайомого. Хвилини зо дві вони сиділи мовчки. Мак-Мердо незворушно витримав ці оглядини: одну руку він засунув у кишеню піджака, другою крутив свої темні вуса. Раптом Мак-Ґінті витяг величезний револьвер.
— Послухайте-но, жартівнику, — сказав він. — Якщо я побачу, що ви задумали гратися з нами, то ваша гра триватиме недовго.