Пригоди Шерлока Холмса. Том IV
Шрифт:
— У вас є хтось інший? — запитував він. — Тим гірше для нього! Нехай стережеться! Я не хочу через когось іншого руйнувати своє щастя! Кажіть «ні» скільки хочете, Етті, але настане день, коли ви скажете «так», і я досить молодий, щоб дочекатися цього.
Він був небезпечним залицяльником — зі своїм балакучим ірландським язиком та милою, лагідною вдачею, яка випромінювала те таємниче сяйво, що спочатку збуджує в жінки цікавість, а потім — кохання. Він розповідав про чудові долини графства Монаган, звідки приїхав,
Потім Мак-Мердо розповідав про життя в північних містах, у Детройті, про лісові табори в Мічигані і нарешті — про Чикаго, де працював на заводі. Він натякав на щось романтичне, на якісь давні події, що сталися з ним у тому великому місті, — такі дивні й таємничі, що сказати, що саме то було, він не міг. Із жалем згадував, що змушений був обірвати давні знайомства, швидко виїхати й закінчити свої мандри в цій сумній долині. Етті слухала його; її темні очі повнилися жалем та співчуттям — ці два почуття так швидко й так природно переростають у кохання.
Мак-Мердо дістав тимчасову посаду в конторі — він був освіченою людиною. Ця робота забирала в нього більшу частину дня, тож він ніяк не знаходив нагоди відрекомендуватися голові тутешньої масонської ложі. Однак незабаром йому нагадали про це. Якось увечері його відвідав Майк Скенлен — колишній його попутник. Скенлен — низенький, гостровидий, нервовий чоловічок із чорними очима — був, здавалося, радий побачитись з ним. Випивши дві склянки віскі, він пояснив мету своїх відвідин.
— Я запам’ятав вашу адресу, Мак-Мердо, — сказав він, — і наважився провідати вас. Мені дивно, що ви досі не побували в майстра. Чому ви не зайшли до Мак-Ґінті?
— Я шукав роботу. Мав свій клопіт.
— Вам усе одно треба знайти час, щоб завітати до нього. О Боже! Ви просто дурень, що не побували в майстра першого ж дня, коли приїхали! Якщо ви скривдите його... ні, ні, годі!
Мак-Мердо здивовано всміхнувся.
— Я був членом ложі понад два роки, Скенлене, але ніколи не чув про такі суворі правила.
— Може, в Чикаго їх і немає.
— Але ж тут те саме товариство.
— Справді?
Скенлен довгим, уважним поглядом озирнув Мак-Мердо. В його очах промайнула тривога.
— Хіба ні?
— Через місяць ви скажете це мені самі. Я чув, що після того, як я вийшов з вагона, ви мали розмову з полісменами.
— Звідки ви це знаєте?
— О, в нас про все дізнаються швидко — і про добре, і про лихе.
— Так, я справді сказав цим псюрам, що про них думаю.
— Їй-бо, ви припадете Мак-Ґінті до серця!
— Хіба він теж ненавидить поліцію?
Скенлен вибухнув сміхом.
— Підіть і побачтеся з ним, друже, — сказав він нарешті. — Але стережіться,
Випало так, що того самого вечора Мак-Мердо мав іншу, ще настійливішу розмову, яка звернула його думки в цьому напрямку. Чи добрий німець помітив увагу, яку виявляв його наймач до Етті, чи просто його залицяння стали надто вже настирливими, — хай як там було, але господар покликав молодика до своєї кімнати й почав розмову навпростець.
— Мені здається, містере, — почав він, — що вам припала до душі моя Етті. Це правда чи я помиляюсь?
— Так, правда, — відповів молодик.
— Тоді я мушу сказати вам, що ви запізнилися. Дехто вже перейшов вам дорогу.
— Вона говорила мені про це.
— Що ж, вона сказала правду. А чи казала вона, хто це такий?
— Ні. Я питав, але вона не відповіла.
— Отож! Не відповіла, бо не хотіла лякати вас.
— Лякати? — Мак-Мердо спалахнув гнівом.
— Так, друже! Його не сором боятись. Це Тедді Болдвін.
— І хто ж він, у біса, такий?
— Начальник Чистіїв.
— Чистії? Я вже чув про них. Тільки й чути — Чистії там, Чистії тут, і все пошепки! Чого ви всі боїтеся? Хто вони, ті Чистії?
Господар понизив голос, як і кожен, хто зачіпав у розмові цю страшну тему.
— Чистії, — відповів він, — це стародавній масонський орден.
Молодик вибалушив очі.
— Але ж я й сам масон.
— Ви? Якби я знав про це, то нізащо не пустив би вас до себе — навіть за сотню доларів на тиждень.
— Чому ж ви не любите цей орден? Це товариство милосердя й добра — принаймні так говорять його правила.
— Десь-інде, може, й так. Але не тут!
— А тут?
— Це товариство вбивць — ось що це таке.
Мак-Мердо засміявся.
— А де докази? — спитав він.
— Докази? Хіба вам мало п’ятдесяти вбивств? Чи чули ви про Мілмана, Ван-Шорста, родину Ніколсонів, старого містера Гайма, молодого Біллі Джеймса та інших? Докази! Хіба є в долині хоч один чоловік чи жінка, що не мали б доказів?
— Послухайте-но! — роздратовано відказав Мак-Мердо. — Візьміть свої слова назад. Ви повинні зробити це до того, як я вийду з кімнати. Уявіть себе на моєму місці. Ось я — чужинець, який належить до товариства, що має славу цілком безневинного. Ви знайдете його ложі по всіх штатах, і всюди воно безневинне. А тепер, коли я хочу прилучитись до нього тут, ви кажете мені, що це банда вбивць, яких тут прозивають Чистіями. Я чекаю від вас або вибачення, або пояснення, містере Шефтере.
— Я кажу вам лише те, що відомо всім, містере. Начальники в ордені ті самі, що в банді. Якщо ви пристанете до одних, то неодмінно потрапите до інших. Ви побачите це дуже скоро.