Пригоди Тома Сои?єра
Шрифт:
Тихий вітер жалібно стогнав між деревами, і Том боявся, що це, мабуть, душі померлих скаржаться, що їх потурбували. Хлопці говорили мало і тільки пошепки, бо час і місце, навколишня урочистість і тиша гнітили їх. Вони знайшли свіжу могилу, яку шукали, і стали за кілька кроків від неї, біля трьох великих ясенів.
Чекали вони, як їм здалося, досить довго. Десь кричала сова, і тільки ці звуки порушували мертву тишу. Томові думки ставали дедалі похмурішими, вік відчував потребу щось сказати. Отже, він прошепотів:
– Геккі, як ти думаєш, - почав він пошепки, - мертвяки не розсердяться, що ми тут?
Гекльберрі
– А хтозна, не знаю! А моторошно тут. Правда?
– Атож!
Запала довга мовчанка, протягом якої хлопці думали про те, як ставляться покійники до їхнього перебування тут. Потім Том сказав нишком:
– Слухай, Геккі, як ти думаєш, чи сліпий Вільямс чує, що ми говоримо?
– Звісна річ, чує. Принаймні душа його чує.
Том - після паузи:
– Я навіть шкодую, що назвав його просто Вільямс, а не містер Вільямс. Але ж я не хотів його образити. Всі називали його просто сліпим.
– Треба бути дуже обережним, коли говориш про мертвяків, Томе.
Це приголомшило Тома, - і він знову замовк. Раптом він схопив товариша за руку:
– Тсс!
– Що таке, Томе?
Обидва тулились один до одного, серця у них так і тьохкали.
– Тсс! Ось знову! Невже не чуєш?
– Я…
– О! Тепер і ти чуєш.
– Боже, Томе, вони йдуть! Ідуть вони! Що ми будемо робити?
– Не знаю. Ти думаєш, вони нас побачать?
– Ох, Томе. Вони ж можуть бачити в темряві, як кішки. І чого тільки я поліз сюди!
– Ти не бійся… Може, вони нас не чіпатимуть. Ми ж нічого поганого не робимо. Коли ми сидітимем тихо-тихо, вони, може, нас і не помітять.
– Спробую, Томе. Але я весь тремчу!
– Тсс! Слухай.
Хлопці, ледве дихаючи, притулилися один до одного. Приглушені голоси долітали з іншого кінця цвинтаря.
– Дивись! Глянь туди!
– прошепотів Том.
– Що це таке?
– Це диявольський огонь! Ой, Томе, як страшно!
В темряві з'явились якісь невиразні постаті. Перед ними гойдався старовинний бляшаний ліхтар, розсипаючи по землі іскорки світла. Гекльберрі, тремтячи, прошепотів:
– Це, напевно, чорти. Аж три! Томе, ми пропали. Ти вмієш молитися!
– Спробую. Але ти не бійся, вони нас не зачеплять. «Лягаючи спати, я…» - почав Том вечірню молитву.
– Тсс!
– Що таке, Геку?
– Це люди! Принаймні один із них. У нього голос Мефа Поттера.
– Та ні, невже?
– Їй-богу, правда. Лежи й не дихай. Він нас не помітить: він п'яний, як і завжди. Це я знаю.
– Гаразд. Я буду тихо. Ось вони стали. Чогось шукають. Не можуть знайти. Ось знову йдуть сюди. Ач, як біжать. Знов ближче. Знов далі. А тепер ідуть просто на нас. Слухай, Геку, я знаю голос другого: це індієць Джо!
– Ну, звичайно, це клятий метис! Мабуть, краще, якби були то чорти. І чого їм тут треба, хотів би я знати.
Шепіт урвався, бо три чоловіки дійшли до могили і зупинилися неподалік від того місця, де сховалися хлопці:
– Ось тут, - проказав третій і підняв ліхтар так, що світло впало на його обличчя. Це був молодий лікар Робінзон.
Поттер та індієць Джо несли ноші з мотузкою і двома лопатами. Вони поклали ноші на землю і почали розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтар в головах могили, а сам сів на
– Швидше, швидше, - тихо говорив він.
– Кожної хвилини може зійти місяць.
Вони щось буркнули у відповідь і копали далі. Деякий час нічого не було чути, крім стукоту лопат, які викидали землю і пісок - звук одноманітний і сумний. Нарешті одна лопата глухо вдарила об домовину, і за одну-дві хвилини копачі витягли домовину нагору… Тими самими лопатами вони скинули віко, витягли труп і зневажливо кинули його на землю.9 Місяць вийшов із-за хмар і освітив бліде обличчя мертвяка. Труп поклали на ноші, вкрили ковдрою і прив'язали мотузкою. Поттер витяг великого складаного ножа, відрізав кінець мотузки, що теліпався, і проказав:
– Ну от, костоправе, проклята робота готова. А тепер женіть ще золотого, а то ми так його тут і кинемо.
– Добре сказано, - крикнув індієць Джо.
– Слухайте, що це означає?
– сказав лікар.
– Ви правили гроші наперед, і я заплатив вам сповна.
– Заплатили, але в нас є ще й інші рахунки, - сказав Джо, підходячи до лікаря. Той підвівся на ноги.
– П'ять років тому я прийшов на кухню вашого батька, а ви вигнали мене у три вирви, я просив чогось поїсти, а ви вигнали мене, як злодія. А коли я присягнувся відплатити вам за це, хоч би через сто років, ваш батько запроторив мене в тюрму, як волоцюгу. Ви думали, я це забув? Індійська кров тече в мені недарма. Тепер ви у мене в руках, і ми з вами поквитаємось, так і знайте!
Він, загрожуючи, підніс кулак до самого обличчя лікаря. Той несподівано випростався і одним ударом звалив індійця на землю. Поттер від несподіванки впустив ножа й вигукнув:
– Гей, ви! Це що таке! Не чіпайте мого товариша!
І він кинувся на лікаря. Обидва вони зчепились, стали один одного гатити, топчучи траву і копаючи землю підборами. Індієць Джо скочив на ноги; очі його палали ненавистю; він підняв ножа, впущеного Поттером, і крадькома, як кішка, весь вигнувшись, почав бігати навколо, шукаючи нагоди, щоб завдати удару. Раптом лікар вирвався з рук Поттера, схопив важку дошку з могили Вільямса і так гепнув нею Поттера, що той повалився на землю. В цю саму хвилину метис, скориставшися з цього, встромив ножа по саму ручку в груди юнака. Лікар захитався і упав на Поттера, заливаючи його своєю кров'ю. Цієї хвилини на місяць насунули хмари і закрили це жахливе видовище. Перелякані хлопці притьмом кинулися тікати не оглядаючись.
Коли місяць знову виринув з-за хмар, індієць Джо в глибокій задумі стояв над двома тілами. Лікар промимрив щось невиразне, разів зо два зітхнув і завмер. Метис тихо сказав:
– Ми поквиталися. Ну, й чорт тебе забирай!
І він пограбував убитого. Після цього, вклавши злощасного ножа в розкриту праву руку Поттера, сів на пусту домовину.
Минуло три, чотири, п'ять хвилин… Поттер заворушився і застогнав. Він стиснув у руці ножа, підніс його до лиця, здригнувся і випустив додолу. Потім підвівся і сів, відштовхнувши од себе труп лікаря, глянув на нього, каламутним поглядом озирнувся навкруги і зустрів погляд метиса.