Пригоди Тома Сои?єра
Шрифт:
– Боже мій! Як це сталося, Джо?
– Кепська справа, - сказав той, не ворухнувшись.
– Нащо це ти зробив?
– Я? І не думав.
– Розказуй! Тут балачками не допоможеш!
Поттер пополотнів і весь тремтів.
– Я думав, що вже витверезився. Не слід мені було пити ввечері. В мене й досі гуде в голові, - гірш, ніж коли ми йшли сюди. Я наче в тумані, нічого не пригадую. Скажи мені, Джо, по щирості скажи, друже, невже це я його ухекав? Адже я його не хотів убивати, у мене й на думці не було, душею й честю присягаюся. Скажи мені, Джо, як це вийшло? О, який жах!
– Ви зчепилися, він ударив тебе дошкою по голові. Ти впав, а потім підвівся, хитаючись, мов п'яний, взяв ножа та й штрикнув його в груди саме тієї хвилини, коли він знову вдарив тебе. Ну, а тут ви обидва попадали і весь час лежали, як мертві.
– Ой, я й сам не знав, що роблю. Щоб я крізь землю провалився, коли я брешу! Це все від горілки, та й розлютився… А я ж і ножем орудувати не вмію. Битися доводилось, це так, тільки без ножа. Це ж усі знають… Джо, голубе, будь другом, не видавай мене! Дай слово, що не викажеш, Джо! Я завжди тебе любив, завжди стояв за тебе. Ти сам знаєш… Ти ж нікому не скажеш, нікому не скажеш, Джо?
Нещасний упав на коліна перед убивцею і простягнув до нього руки, благаючи.
– Гаразд, Мефе Поттере, ти завжди чесно й щиро поводився зі мною, і я відплачу тобі тим самим. Будь певний, слово моє вірне. Тут і говорити більше нема про що.
– Джо, ти прямо ангел. Я благословлятиму тебе до останнього дня свого життя.
– І Поттер заплакав.
– Ну, годі! Тепер не час рюмсати! Іди он тією дорогою, а я піду цією. Та дивись, слідів за собою не лишай!
Поттер пішов, потім кинувся бігти. Метис стояв і дивився йому вслід, бурмочучи:
– Якщо він справді здурів від удару й горілки, то не скоро згадає про ножа; а коли й згадає, то буде так далеко, що побоїться повернутися сюди, куряча душа!
Минуло кілька хвилин, і на вбитого, на загорнутий у ковдру труп, на домовину без віка, на розриту могилу дивився тільки місяць з неба. Навкруги знов була тиша.
Розділ десятий
Виття собаки віщує біду
Хлопці бігли до містечка щодуху. Вони оніміли від жаху. Час од часу тривожно оглядались, ніби боялись погоні. Кожен пень на дорозі здавався їм людиною, страшним ворогом, і тоді у них перехоплювало подих. Коли вони пробігали повз дерев'яні будиночки, що стояли біля містечка, сторожові пси прокинулись і загавкали. Від цього гавкоту у хлопців ніби виросли крила.
– Тільки б нам добігти до старої чинбарні, - прошепотів Том, захекавшись.
– Я вже, здається, більше не можу.
Гекльберрі нічого не відповів, він засапався. Хлопчаки кинулись бігти до бажаної мети, не спускаючи очей з старої чинбарні, куди їм хотілося потрапити. Напруживши останні сили, вони нарешті добігли до неї, вскочили пліч-о-пліч у відчинені двері і попадали в рятівну тінь на долівку. Вони були щасливі, хоч страшенно стомилися. Помалу вони віддихалися. Том сказав тихо:
– Геку, як ти думаєш, що з цього вийде?
– Якщо лікар Робінзон помре, - думаю, вийде шибениця.
– Та що ти!
– Я напевно знаю.
Том замислився і за хвилину запитав:
– Хто ж розповість? Ми?
– Ти що? З глузду з'їхав?
– Я й сам так думаю, Геку.
– Коли вже виказувати, то нехай Меф Поттер виказує, якщо він такий дурень. Завжди п'яний…
Том помовчав - він знову задумався; потім прошепотів:
– Геку, адже Меф Поттер нічого не знає, - як же він може розказати про вбивство?
– Тобто як це він не знає?
– Тому що він упав, лікар ударив Поттера дошкою саме тоді, коли Джо замахнувся ножем. І ти думаєш, він що-небудь бачив? Ти думаєш, він що-небудь знає?
– Ай справді, Томе!
– А крім того, хто знає, може, від цього удару Поттер і дуба дав.
– Ні, Томе, це навряд. Адже він був під чаркою. Я це відразу помітив. Та він завжди напідпитку. От коли мій батько нап'ється, то можна його гатити по голові чим завгодно… хоч церквою - нічого йому не станеться, слово честі. Він і сам це говорив не раз! Отак і з Мефом Поттером. От коли б він був тверезий, то, може, від такого гостинця і гигнув би… Хтозна…
Том знову поринув у свої думки.
– Геку, ти певний, що ти не проговоришся?
– Та хочеш чи не хочеш, Томе, а нам треба мовчати. Сам розумієш, - цей диявол метис, коли ми тільки проговоримося, а його не повісять, - подушить нас, як кошенят. Слухай, Томе, коли вже так, то присягнімось один одному, що триматимемо язик за зубами.
– Я готовий, Геку. Це найкраще. Ну, підніми руку і присягайся, що ми…
– Е, ні, так не годиться. Це добре у звичайних справах, у дрібничках, особливо з дівчатами, бо вони, зрештою, все одно підведуть і розбазікають, коли зашиються; а в такій справі треба, щоб договір був писаний та ще й неодмінно кров'ю.
Том усією душею схвалив цю думку. Вона була і таємнича, і похмура, і жахлива, і дуже пасувала до всіх подій, до оточення і нічної доби. Він підняв з долівки чисту соснову дощечку, яка блищала у світлі місяця, витяг з кишені грудку червоної охри, сів так, щоб світло падало на дощечку, і насилу нашкрябав такі рядки, допомагаючи собі язиком:
Гек Фін і Том Сойєр клянуться, що триматимуть язика за зубами щодо цієї справи, і хай вони впадуть мертві на місці, якщо коли-небудь розкажуть, і хай загинуть.
Гекльберрі був захоплений умінням Тома писати і його високим стилем. Він витяг із кишені шпильку і вже хотів уколоти собі пальця, але Том зупинив його:
– Чекай, не роби цього, - шпилька мідна. На ній може бути мідянка.
– Мідянка? Що це таке?
– Отрута така. Спробуй-но проковтнути - побачиш.
Том розмотав нитку з одної з своїх голок, і кожен хлопець по черзі вколов собі пальця і видавив по краплі крові.
Зробивши це кілька разів і вживаючи мізинця замість пера, Том умудрився написати внизу початкові літери свого імені, потім навчив Гекльберрі, як писати Г і Ф, і договір було підписано. Вони урочисто, з різними церемоніями й заклинаннями закопали дощечку біля самого муру, вважаючи, що ланцюги, які сковували тепер їхні язики, назавжди замкнено на ключ, а ключ закинуто далеко-далеко.