Пригоди Тома Сои?єра
Шрифт:
Тітка Поллі, Мері й Гарпери кинулися до своїх воскреслих улюбленців, вкривали їх поцілунками і вигукували слова подяки, а бідолашний Гек стояв засоромлено, не знаючи, що йому робити і куди подітися від стількох непривітних поглядів. Він озирався на всі боки і вже хотів був утекти, але Том схопив його за руку, кажучи:
– Тітко Поллі, так не годиться! Хтось мусить радіти, що побачив Гека.
– Авжеж! Я перша щаслива бачити його, бідолашного сирітку!
І тітка Поллі почала голубити хлопця, і це ще більше засоромило
Раптом священик вигукнув щосили:
– Восхвалімо господа за всі його щедроти! Від усього серця заспіваймо йому хвалу!
І всі заспівали. Весело звучав старовинний вдячний гімн, потрясаючи всю церкву, - і Том Сойєр, морський пірат, оглядаючись на товаришів, які заздрили йому, усвідомлював у душі, що це найкраща хвилина в його житті.
Розходячись додому, парафіяни говорили один одному, що хоч їх і обдурили безсоромно, але вони, мабуть, ладні знову пошитись у дурні, аби ще раз почути в такому чудесному виконанні старовинний вдячний гімн.
Цього дня Томові дісталося стільки штовханів і поцілунків, - вони чергувалися з змінами настрою тітки Поллі, - що їх вистачило б на цілий рік, і йому іноді здавалося, що штовхани навіть сильніше, ніж поцілунки, відбивали тітчину любов до нього і подяку богові.
Розділ вісімнадцятий
Том розповідає про свій віщий сон
У цьому й полягала велика таємниця Тома: він задумав повернутися додому разом із своїми піратами і бути присутнім на власному похороні. Вони в суботу допливли на колоді до міссурійського берега, вийшли на п'ять-шість миль нижче свого містечка, переночували в сусідньому лісі, вдосвіта пробралися задвірками до церкви і добре виспалися на церковних хорах, серед хаосу поламаних лав.
У понеділок вранці за сніданком тітка Поллі й Мері були надзвичайно добрі до Тома і охоче задовольняли всі його бажання. Розмов за столом було багато - далеко більше, ніж завжди. І тітка Поллі між іншим сказала:
– Бачиш, Томе, це може й дуже цікаво - примусити всіх мучитись майже цілий тиждень, аби тільки вам, хлопцям, було весело; але мені дуже сумно, що в тебе таке зле серце і що ти так мало мене любиш. Якщо ти міг перепливти річку на колоді, щоб бути присутнім на власному похороні, ти міг би завітати й додому, щоб дати мені якийсь знак, що ти не вмер, а тільки втік.
– Так, ти міг би зробити це, Томе, - додала Мері.
– І я думаю, що ти зробив би, якби подумав про це.
– Правда, Томе? Зробив би?
– спитала тітка Поллі, і з її обличчя було видно, що їй дуже хочеться, щоб це було саме так.
– Ну, скажи, надіслав би ти звістку, якби це спало тобі на думку?
– Я… не знаю… Це ж зіпсувало б усю нашу гру.
– Ох, Томе, а я сподівалась, що ти хоч трохи любиш мене!
– зажурено сказала тітка Поллі, і від її тону хлопцеві стало ніяково.
– Якби ти хоч трохи подумав про це, - не кажу вже - зробив…
– Ну, тітко, це ще нічого, - заступилася
– Адже Том такий божевільний; він завжди квапиться, йому ніколи думати.
– То ще гірше! Сід подумав би. Сід прийшов би і сказав би, що він живий. Ох, Томе, колись ти пошкодуєш, що не старався хоч трохи любити мене. Пошкодуєш, але буде пізно.
– Ну, годі, тітонько, ви ж знаєте, що я люблю вас, - сказав Том.
– Я знала б краще, коли б це було хоч трохи видно з твоїх вчинків.
– Я, тітко, дуже шкодую, що не подумав про це, - сказав Том спокутливим тоном.
– Зате я принаймні бачив вас уві сні. Хіба ж це нічого?
– Правда, це не так багато: адже і кішка іноді може уві сні щось побачити; а все ж таки краще, ніж нічого.
– Що ж тобі снилося?
– А ось що. У середу ввечері мені снилося, що ви сидите отам біля ліжка, а Сід коло дерев'яного ящика, а Мері біля нього…
– Що ж, ми так і сиділи. Ми завжди так сидимо. Я рада, що ти хоч трохи згадав про нас уві сні.
– І ще мені снилося, що мати Джо Гарпера була тут.
– А вона ж таки справді була тут! Що ж тобі ще снилося?
– О, багато чого! Але тепер це як у тумані.
– Ну, спробуй пригадати! Можеш?
– Ще мені снилося, що вітер, вітер потушив…
– Пригадай, Томе! Вітер щось потушив… Що ж він потушив?
Том притиснув пальці до лоба, ніби дуже замислившись, і після хвилини тривожного чекання сказав:
– Пригадав! Пригадав-таки! Вітер потушив свічку.
– Боже мій! Далі, Томе, далі!
– Чекайте, дайте пригадати… Ага, ви сказали, ніби вам здається, що ці двері не зачинені.
– Так самісінько я і сказала. Пам'ятаєш, Мері? Ну, далі!
– А потім… а потім… Ну, я не зовсім певний, але мені здається, ніби ви послали Сіда, щоб він… щоб він…
– Ну? Ну? Куди послала Сіда? Куди? Куди?
– Ви послали його… ви…. о, ви послали його… зачинити двері.
– О, боже мій! В житті своєму не чувала нічого подібного! От і не вір після цього снам. Зараз же побіжу розказати про це місіс Сіріні Гарпер. Подивимось, чи буде вона після цього плести всякі дурниці про забобони. Розказуй же, Томе, що було далі!
– О, тепер, тітко, я все бачу виразно, як ясного дня! Потім ви сказали, що я не поганий, а тільки… пустун і шибайголова і що з мене нічого питати, бо я винуватий не більше, ніж… лоша, чи що…
– Так, так, я так і сказала. Ох, ти, господи! Ну, що ж далі, Томе?
– Потім ви заплакали.
– Саме так. Заплакала, і не перший раз. А потім?
– А потім і місіс Гарпер заплакала і сказала, що Джо теж хороший… і як їй шкода, що вона побила його за вершки, які вона сама ж і вилила.
– Томе, дух божий зійшов на тебе! То був віщий, пророчий сон! Господи, боже мій! Розказуй далі!
– А потім Сід сказав… він сказав….
– Я, здається, нічого не говорив, - сказав Сід.