Приватне доручення
Шрифт:
— Здаюся, чуєш, здаюся! Руки зламаєш, ведмедю! — почав благати Карпенко.
— Тож-то! — послабив свої обійми Замбахідзе і тут же грьопнувся на спину, збитий підступним ударом ноги під коліно. Карпенко вже втікав до води. Кость догнав його посеред річки, і вони, борючись з пружною течією, попливли на протилежний берег.
Вискочивши на пісок, стрибали на одній нозі, витрушуючи з вух воду, потім присіли на сонячному п'ятачкові—єдиному місці, де сосни не затуляли небо. Друзям було про що розповісти один одному.
Випивши літрову пляшку сухого закарпатського вина і підживившись бутербродами, вони пішли на станцію: Костеві треба було терміново з'їздити у Вишгород.
В готелі на Карпенка чекала записка Лоська: «Я поїхав у Вишгород. Вранці
Зігріте протягом дня повітря нерухомо висіло над сонними Стопачами, Потемніле небо наче прокололи сріблясті і жовті зірки. Тиша, Пахощі смоли й хвої, що доносилися з сусіднього бору, зараз були особливо густими; пил давно осів, зник запах бензину, бо машини давно стоять в гаражах або мчаться далекими дорогами. Тишу, сповнену спокоєм і умиротвореністю, обірвав лише стукіт дятла.
Ігор гостро відчув цю вечірню сільську благодать, в якій все було в напівтонах; і колір, і звук.
Він розстебнув всі ґудзики сорочки і провів холодною долонею по гарячих мускулистих грудях. Десь стали перегукуватись пташки. Ігор прислухався, наче намагався спіймати зміст їхньої розмови. Він міг впізнавати птахів по голосах, тому що часто слухав їх протягом місяців, коли перебував у лісових засідках. Але зараз цей перегук, що пролунав в синюватих сутінків бору, здивував Карпенка якимось своїм особливим змістом. Ігор відчував природу і на її мальовничість відгукувався гаряче, всією істотою. В хвилини, коли міг відчувати її подих, слухати її мову, в пам'яті завжди виринали картини осіннього лісу, непогожі дні, проведені в засідці посеред дерев, що скрипіли й розгойдувалися під вітром, і смерть друга Володі Любимова, Він умер від малярії, не дозволивши рятувати його, щоб не виявити перед ворогом засідки.
Карпенко, не поспішаючи, підходив до скверу, де хрипів невидимий серед дерев репродуктор.
Стояла легка тиша. Міська людина, Карпенко з трудом звикався з нею: часом вона здавалася йому тишею перед грозою. Можливо — тому, що на душі було неспокійно. Не хотілося навіть курити. Прослухавши останні вісті, він пригадав, що завтра в бабусі день народження, і пішов на пошту. Там також було тихо. Молодий телеграфіст читав книжку з зображенням людини, що стріляла, на обкладинці. Назви її Карпенко не встиг прочитати, але по формату і по оформленню побачив, що вона з серії «Бібліотеки воєнних пригод». Посміхнувся, «От читає хлопець про шпигунів та диверсантів і, мабуть, дивується, — звідкіля, мовляв, в наші дні!.. А розкажи йому, що відбувається в його Стопачах, — не повірить». Ігор взяв бланк, написав текст. «В Каневі буде вранці», пообіцяв телеграфіст. Швидко дав здачу і знову вхнюпився в книжку.
Коли Карпенко повернувся до себе в номер, було вже біля дванадцяти. Ліжко Лоська стояло незаймане.
Лампочка ледь світилася під стелею, Жовте, слабке світло навівало нудьгу. Читати темно. Ігор підійшов до старенького дзеркала, в яке, протягом його довгого віку, дивилася не одна тисяча людей. Наблизивши до каламутного скла обличчя, глянув на себе, як на незнайомого: давно не бачив свого відображення. Крупна голова з каштановим, що ледь кучерявилось, волоссям; широкий прямий ніс над жорсткувато опущеними куточками губів і круте підборіддя. Обличчя як обличчя — вилицювате, міцно обтягнене смаглявою шкірою, Під широким, з легкими залисинами лобом — великі сірі очі, з ледь помітними коричнюватими краплинками навколо спокійних, уважних зіниць. Над ними — густі темні брови, що круто підіймалися до скронь. На правій — неслухняна жорстка щіточка, Він послинив пальці і спробував
Розділ XIV
У ВАЖКИХ — ПОШУКАХ
Вранці біля райвідділу Ігор побачив «Побєду» Степаничева. «Не інакше, як від'їжджати зібрався». Справді, в кабінеті райуновноваженого генерал з трудом запихав у свій розбухлий портфель, що його колеги по службі прозвали «Ноєвим ковчегом», невеликий дорожний несесер. Тільки коли вдалося защепнути замочки, Юрій Кирилович з полегкістю зітхнув і потиснув Карпенкові руку.
— Ну, от я і зібрався. Мене викликав Москва. Поки що залишишся ти. Ти чого вовком дивишся? Не спав чи що? Чи з товаришем хильнув на радощах?
— Ні, Юрію Кириловичу. Просто не спалося.
— Це буває.— Степаничев потер обличчя долонями, і Карпенко зрозумів, що генерал теж погано спав.
— Повернемося до нашої вчорашньої розмови. — Генерал затарабанив пальцями по портфелі.— По-перше, про диверсію на 107-му кілометрі. Після висновку вашого приятеля Замбахідзе думка, що метою диверсії було висадження мосту, недоречна, Хто став би жертвувати людьми, йти на риск, знаючи, що такий міст можна полагодити за кілька годин? Коломийчук не знати цього не міг. Комусь, звичайно, вигідно, щоб ми сприйняли цю диверсію всерйоз. Але ми цього не станемо робити, а зупинимося на тому, що спроба висадити міст — інсценізація з метою відвернути нашу увагу від головного, спрямувати її по невірному шляху. Готуються до такої інсценізації майже завжди набагато ретельніше, ніж до справжньої диверсії. Адже тут завдання якнайдовше водити ворога за носа. Значить, неодмінна умова такої інсценізації — найсуворіша конспіративна підготовка. Розумієш?
Карпенко уважно слухав генерала, іноді киваючи головою і викурюючи цигарку за цигаркою.
— Якщо так, то звідки взялася анонімка? Якщо вірити їй, то автор повинен був бути присутнім, коли обговорювалися деталі майбутньої диверсії. Адже сумнівно, щоб така розмова була кимсь випадково підслухана. Конспірація в групі Коломийчука, скажемо відверто, була чудовою, Цей шляховий майстер просидів у нас під носом цілих 10–12 років з своїми людьми. І, очевидно, не ледарював. Значить, їх хтось виказав! Хто? Хтось із трьох учасників нападу на міст? Дурниця. Він би не пішов, щоб потрапити в засідку, ним самим організовану. Природно, що виказати їх міг лише той, хто лишився на волі. А хто ж лишився? Коломийчук? Неймовірно, але нічого іншого не придумаєш. Ми більше нічого не знаєм.
Генерал замовк. Карпенко потирав око, що сльозилося від їдкого цигаркового диму. Обоє мовчали деякий час.
— Мене бентежить, Юрію Кириловичу, брехня капітана міліції Нікольського. Адже він збрехав, що дістав із скриньки записку. І ще. Чому Нікольський, людина, яка прослужила, напевне, не один рік на оперативній роботі, намагався просто пристрілити хлопчину, який кинув зброю. Тобто забити єдину людину, яка могла дати якісь дані.
— До речі, про Нікольського. Вчора, коли я одержав ваш рапорт, то зв'язався з начальником Вишгородського відділення міліції. Попередив його, що справу з спробою висадити в повітря міст ми беремо до себе, Він мені, між іншим, сказав, що Нікольський, який відмовився місяць тому від переводу у Вишгород, коли там була вакансія, днями подав рапорт з проханням перевести його саме туди.
— Ну що ж, нехай іде на підвищення. Він же тепер в герої вибився.
— Щось мені цей герой здається підозрілим, — зауважив генерал.
— Може, потрібна профілактика?
— Я буду наполягати, щоб його просьбу задовольнили якомога швидше. А разом хай заберуть туди ж на підвищення і старшого сержанта Іванцова. Побачимо, що це нам дасть.
За дві години Степаничев уже був у Вишгороді. Не заїжджаючи в Управління, він попрямував прямо в аеропорт. Москва чекала на доповідь.