«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Доброго здоров’я, Костянтине Михайловичу, – мовила з награною люб’язністю. – Мамо, ти знайома?
– Ми познайомилися, – відповіла Ірина Дмитрівна. – До того ж я нещодавно слухала лекцію Костянтина Михайловича. І хоча я далека від судової медицини, проте мені було дуже цікаво.
Савицький нервово кусав губи.
– У нас із Костянтином Михайловичем… справа, – збиваючись і червоніючи, промимрила Наталя.
– Я вам не заважатиму, – захапалася Ірина Дмитрівна. – Мені треба йти. Наталочко, обід на кухні. Костянтине Михайловичу, пообідайте з Наталею.
– Дякую, – підвівся Савицький. – Я обідав…
– Костянтине Михайловичу, мама тільки із ввічливості каже, ніби любить судову медицину, – відчуваючи, що Савицький прийшов неспроста, поквапилася перебити його Наталя. – Насправді ж вона боїться навіть розкрити підручник Авдєєва – її лякають ілюстрації. Отже, краще її тримати подалі од наших справ.
– Я дотримуюсь іншої думки, – з якоюсь відчайдушною рішучістю сказав Савицький, – і вважаю, що Ірина Дмитрівна повинна знати про всі наші справи.
Останню фразу він сказав таким тоном, що Наталю наче приском обсипали.
– Я знаю, – після деякої паузи тихо мовила Ірина Дмитрівна.
– Мамо! – вигукнула Наталя. – Костю, перестань!
– Ірино Дмитрівно, – не дивлячись на Наталю, вів далі Савицький. – Можете думати про мене все, що завгодно. Скажу одне – я люблю Наталю. Я дуже завинив перед нею і перед вами. Але порадьте, що робити.
– Ти не на суді, – вибухнула Наталя, – і тебе ніхто не просив виступати.
– Наталю, помовч, – строго сказала Ірина Дмитрівна.
– Я взагалі можу вийти, – обурилась Наталя. – Тут розмовляють не зі мною, а про мене.
Вона кинулася до дверей, але Ірина Дмитрівна зупинила її.
– Сядь.
Наталя розгублено подивилася на матір. Вона ще ніколи не розмовляла з нею таким тоном – жорстким і владним. І, несамохіть підкоряючись їй, сіла.
Ірина Дмитрівна теж сіла.
– Слухаю вас, Костянтине Михайловичу…
– Ірино Дмитрівно, – як і раніше не дивлячись на Наталю, сказав Савицький, – я так більше не можу. Я люблю Наталю і гадаю, що і їй не байдужий.
– Це добре, що ви так гадаєте, – всміхнулася Ірина Дмитрівна. – Інакше поведінку моєї доньки можна було б охарактеризувати не вельми приємними словами.
– Мамо, як ти можеш! – простогнала Наталя.
– Я давно хотіла спитати тебе про те саме, – не обертаючись до неї, мовила Ірина Дмитрівна. – Але зараз я розмовляю не з тобою.
– Ірино Дмитрівно, – Савицький був блідий. – П’ять років тому ми з вашою дочкою зробили велику дурницю.
– А вам не спадало на думку, Костянтине Михайловичу, що вона любила вас? Чи ви саме це і вважаєте дурницею?
– За останній рік я разів двадцять освідчувався їй, – схопився з місця Савицький. – Хай вона сама скаже!
– Мабуть, уся справа в тому, що це було останній рік, – похитала головою Ірина Дмитрівна.
Савицький закусив губу.
– Ваша правда, – нарешті озвався. – Я повинен був зробити це значно раніше. Але як мені бути тепер?
– А про це спитайте Наталю, – сказала Ірина Дмитрівна і підвелася з-за столу. – Мені справді треба йти. До побачення, Костянтине Михайловичу.
Тільки-но мати вийшла, Наталя впала на диван і заридала. Савицький сидів за столом, курив сигарету за сигаретою. Виплакавшись, Наталя підвелася, витерла сльози, спідлоба глянула на Савицького.
– Ну, освідчись мені в двадцять перший раз. Я
– Я прошу тебе стати моєю дружиною, – тихо мовив Савицький. – Певна річ, я старший за тебе…
– Гаразд, – перебила його Наталя, – це я чула вже більше ніж двадцять один раз. Відчини вікно: накадив, наче в корчмі.
О дев’ятій вечора подзвонив Володя Кравчук.
– Наталко, я став уже склеротиком; забув тобі сказати, що сьогодні знаменна дата – моєму Альошці минув рік. Гайда до мене. Ніяких подарунків. Ще малий подарунки приймати. Давай приїжджай. Тільки не переодягайся і зачіску не роби, бо це до ночі буде. Збираються всі свої: Саша Воронцов, Гриць, Марик, Аллочка, Ігор Семенович. Тільки Савицького ніде не знайду.
– Він у мене, – сказала Наталя, розуміючи, що Володя неспроста згадав про Савицького.
– От і добре, – мовив Кравчук. – Бери його і їдьте до мене.
– Ну, що, поїдемо, жених? – спитала Наталя.
– Як хочеш.
– Ти ба, який у мене буде поступливий чоловік, – посміхнулася Наталя і пішла переодягатися.
– Виклич таксі, – гукнула вона, – бо до Володі двома трамваями треба добиратися.
– Моя машина внизу, – сказав Савицький.
– А-а…
Наталя чудово знала машину Савицького, бо не раз їздила на ній і навіть сама водила. Але чомусь тільки тепер згадала, що «Волга» Савицького – блакитного кольору. А що як… Вона підступила до машини, попросила у Савицького ключі і підійшла до лівих передніх дверцят. Одімкнула замок, смикнула ручку. Дверцята не відчинялися.
– Заїдає, – сказав Савицький. – Підніми трохи вгору… От і відчинилися.
– Вони давно несправні? – одерев’янілим голосом спитала Наталя.
– Уже місяців зо три. Ніяк не зберуся відремонтувати… Але ти сідай праворуч; у місті я сам поведу.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Карателів, яких викликав Вукалович, ждали даремно – вони не ризикнули заглибитися в болота. Не допомогла стрілянина, яку партизани зчинили, щоб інсценувати міжусобну сутичку. Не прореагували гітлерівці і на дві зелені ракети. Лежнєв уже подумав, що Цибочкін збрехав, але «мушкетери», які повернулися смерком, а також бійці першого взводу – вони мали відрізати карателям шлях до відступу – підтвердили, що на Кущівській галявині в другій половині дня з’явилося близько батальйону німців. Усе свідчило про те, що ворог готується форсувати болота – їхні сапери навіть спустили на воду плоти і надувні човни. Та вже близько сімнадцятої години гітлерівці почали відтягуватися назад. Це могло означати одне: їх попередили, що обстановка на Великому острові змінилася. А попередити міг тільки Вукалович. Єдиний, кому пощастило втекти. Треба було негайно навести лад у загоні «Месник».
Лежнєв, Петро Олійник і Сміливий допитували прибічників Бородатого. Без бандитів Вукаловича їх було не так уже й багато. Особлива розмова мала відбутися з Бородатим, якого одразу ж узяли під варту. Сміливий арештував і командира взводу зв’язку Нетребу; той мав стояти перед партизанським судом за самовільну розправу над радистом Цибочкіним. Лежнєв картав себе за те, що залишив Цибочкіна під охороною Нетреби – не врахував, наскільки в той час розгорілися пристрасті. До того ж між Нетребою і Цибочкіним була особиста ворожнеча із-за дівчини.