«Привид» не може втекти

Ростовцев Эдуард Исаакович

– Багато, – підтвердив комісар.

– Чув? Ми грудьми на кулемети йшли. І я за чужі спини не ховався, – був попереду всіх. Скажи, комісаре!

– Людина ти хоробра, – мовив комісар, – цього в тебе не одбереш. Але за те, що ти наколобродив потім, простити тобі не можна.

– Ну й хрін з вами, не прощайте! – закричав Бородатий. – Я на коліна не ставатиму!

– Чого репетуєш? – сказав Сміливий. – Піди он у село Дубляни, порепетуй над могилами жінок та дітей, яких замордував твій дружок – Вукалович.

– Гаразд, – одразу втихомирився Бородатий. – Дайте день відстрочки і маузер з двома патронами.

– А другий патрон навіщо? – спитав Сміливий.

Бородатий

люто блимнув на нього, потім усміхнувся.

– Хочу з однією твоєю знайомою зустрітися, «мушкетер». Поквитатися з нею треба. Раніше все було ніколи.

– Бач, який ти, Михайле Юзефовичу, – похитав головою Сміливий, – навіть за свою жінку не хочеш відповідати.

– Про кого мова? – спитав Дробот.

– Про Аду Рененкампф, – сказав Сміливий. – Перед вами один з її чоловіків. Не певен, чи останній.

– Ви тут багато просторікували про залізну дисципліну, Савицький, – сказав Дробот, – Вимагали її від усіх, крім самого себе. А це вже не дисципліна – диктат отамана. Ви й поводилися як отаман: самогонка, жінки, особиста охорона, зуботичини, демагогія, самосуд – усе це кільце одного ланцюга, яким вас так запросто скрутив Вукалович. Ви кажете, що відродили розгромлений у грудні загін, вважаєте це своєю основною заслугою. А я думаю, фашисти вдячні вам за це – такий загін їх цілком влаштовував. Навіть якби ви були їхнім агентом, – а я ще не певен, що це не так, – вони, либонь, не дозволили б вам знищити загін. Природа не терпить порожнечі – це не тільки закон фізики, а й закон боротьби. На місці розгромленого в грудні партизанського загону за цей час неодмінно виріс би інший загін радянських патріотів. Але патріоти не створили нового загону – вони йшли до вас, вірили, що під вашим командуванням громитимуть загарбників. Та ба, їх спіткало гірке розчарування – ви вважали за краще відсиджуватися в болотах. Зате під вашою маркою в районі орудували бандити.

– Гаразд, – сказав Бородатий. – Дайте маузер з одним патроном. Відстрочки не треба.

– Боїтеся стати перед партизанським судом? – спитав Дробот.

– Хто боїться? Я?! – знову закричав Бородатий.

– Сядьте, Савицький. Розмову ще не закінчено. Мене цікавлять обставини, які передували грудневому розгрому об’єднаного загону. Як могло статися, що гітлерівці дізналися про наміри партизанів і підпільників? Ви були тоді начальником зв’язку загону. Пригадайте все, що мало відношення до подій тих днів.

Якщо вірити Бородатому, події наприкінці грудня 1942 року в Сосновському і Русанівському районах розвивалися так. Штаб об’єднаного партизанського загону та керівництво підпілля розробили і підготували операцію по захопленню села Городенкового і північно-східної околиці Сосновського. Мета цієї операції: атакувати і розгромити дислокований у Городенковому есесівський охоронний батальйон; визволити в’язнів з розташованого там концтабору; завдати удару по сосновському аеродрому; висадити в повітря міст і, по можливості, завод боєприпасів. Партизанські підрозділи і бойові групи підпілля мали почати операцію одночасно в кількох місцях, суворо дотримуючись розробленого плану, а виконавши бойове завдання, відійти не пізніше як удосвіта 27 грудня в ліс. Успіх задуманої операції багато в чому залежав од швидкої і чіткої роботи зв’язкових: треба було за короткий строк довести до кожної бойової групи поставлене перед нею завдання. Заздалегідь цього робити не можна було з міркувань конспірації, але й відтягувати до останньої хвилини теж ризиковано – якщо партизани могли виступити будь-коли, то підпільникам потрібен був певний час для зосередження сил і засобів.

25 грудня

Бородатий разом з командиром і начальником штабу об’єднаного партизанського загону зустрілися на явочній квартирі з керівниками міського підпілля. Було затверджено строки виступу підрозділів і груп, напрям ударів, сигнали, загальний і окремий паролі, шляхи і порядок відходу. Операцію мали почати, коли настане комендантська година, тому партизани просили роздобути для них кілька нічних перепусток. Підпільники обіцяли. Вранці двадцять шостого Бородатий особисто мав прийти по перепустки. Однак того дня при в’їзді в місто – він їхав з возом сіна нібито на базар – його затримали солдати контрольно-пропускного пункту й одвели в поліцію. Того ранку вони затримували всіх, хто йшов чи їхав до міста. З поліції Бородатому пощастило вийти тільки о четвертій годині дня. В місті він звернув увагу на есесівські патрулі, що стояли мало не на кожному розі. Це насторожувало. На явочну квартиру одразу не пішов – спершу перевірив підходи. І тільки впевнившись, що в будинку, який його цікавив, усе гаразд, подався туди. Він запізнився, але людини, яка мала принести перепустки, ще не було. Господар розповів, що вранці до міста ввійшли есесівські частини. Запідозривши лихе, Бородатий послав господаря з’ясувати обстановку. Той повернувся через годину схвильований: у місті поголовні обшуки й арешти. Бородатий зрозумів, що треба негайно тікати.

Тільки надвечір він вибрався з міста. Партизана, який чекав на нього, послав до Чорних каменів, – там зосереджувалися головні сили загону, – попередити про небезпеку. Та було вже пізно…

– Чого ти сам не пішов до Чорних каменів? – спитав Сміливий.

– Бо в мене було ще завдання – знищити лінію зв’язку між Русанівкою і містом.

– Хто з підпільників був на нараді двадцять п’ятого грудня? – спитав Дробот.

Бородатий назвав – жодного з них уже не було в живих.

– Де відбувалася нарада?

– На явочній квартирі, Московська, 28.

– Хто господар квартири?

– Дід Ярощук.

– Так це ж Адамів батько! – чи то здивувався, чи то зрадів Сміливий.

– Не знаю ніякого Адама, – сказав Бородатий. – Ярощукову стару бачив колись. Восени вона померла. А дітей у них начебто не було.

– Григорію Сидоровичу, – звернувся Сміливий до Дробота. – Пам’ятаєте Адама Ярощука – комсомольця, якого городенківські куркулі в тридцять третьому вбили?

– Пам’ятаю, – сказав Дробот і, звертаючись до Бородатого, спитав: – Де вам мали передати перепустки?

– На тій же квартирі, у діда.

– Хто ж, по-вашому, міг виказати гітлерівцям план операції, час і місце збору бойових груп?

– Біс його знає! Про якогось «Привида» казали, агента німецької розвідки. Але я цьому не дуже вірю.

– Учасникам грудневої наради було відомо все, – зауважив Лежнєв, який доти мовчав. – А з тих, хто був на нараді, живим залишилися тільки ви, Савицький.

– Це як же розуміти?! – погрозливо підвівся Бородатий. – Ви що ж, мене за іуду маєте?

– Скажіть, Савицький, – спитав Дробот, – крім учасників наради, хто ще був тоді на явочній квартирі?

– Господар, звісно. Але він сидів на кухні. Раз тільки, здається, у світлицю зайшов, самовар приніс. Ну, охорона, безумовно, навколо будинку була – кілька чоловік підпільників і двоє наших.

– Хто з наших?

– Здається, Кулібаба.

– Він живий?

– Убили під Городенковим.

– Хто ще?

– Либонь, Славко Нетреба.

– Це той самий Нетреба, який Цибочкіна застрелив? – спитав Лежнєв.

– Той.

– Хто мав принести до Ярощука перепустки? – спитав Сміливий.