«Привид» не може втекти
Шрифт:
Дівчину звали Кірою Назаренко. Її разом з чотирма іншими дівчатами і п’ятнадцятилітнім сином Бородатого привели в загін одного березневого дня люди Вукаловича, котрі нібито врятували їх усіх від розстрілу на роз’їзді двадцять сьомого кілометра. Тепер стало відомо, які то були «рятівники», тому й на врятованих упала підозра. Захисники знайшлися тільки в сина Бородатого.
Після того що сталося біля зрубу, хлопець хотів покінчити життя самогубством. Лежнєву розповіли, що коли обеззброїли і арештували Бородатого, його син вихопив браунінг і хотів застрелитися. Пістолет
Ім’я цієї дівчини неодноразово згадувалося на допитах – арештовані твердили, що вона була в близьких стосунках з Вукаловичем. Коли її привели, Лежнєв немало здивувався, впізнавши в ній ту саму гарненьку шатенку, яка перша кинулася до Дробота. Лишивши її з конвоїром, Лежнєв пішов до Дробота. Той сидів у землянці і переглядав штабну документацію. Кіра була небогою Дроботового товариша, в сім’ї якого гостювала перед війною. Москвичка, донька відомого інженера-конструктора, знала німецьку мову.
– Характеристику їй не даватиму, – сказав Дробот. – Можу здатися необ’єктивним. До війни приходила до мене із своїм дядьком. Коли вдерлися фашисти, він залучив її до підпільної роботи. А як і що було потім – сказати важко. Знаю одне: її дядько жив і загинув як чесна людина. В усьому іншому розбирайтеся самі.
Та розібратися було не так просто. Не встиг Лежнєв почати допит, як прибіг «мушкетер»:
– Товаришу Василь, вас Сміливий просить. Ви йому дуже потрібні.
По дорозі партизан розповів Лежнєву, що одна з «хрещениць» Вукаловича, намагаючись утекти з острова, штриконула ножем вартового. На щастя, той вчасно відскочив – відбувся подряпиною…
У землянці, притулившись спиною до стовпа, стояла коротко острижена молода жінка з випещеним обличчям. Вона не кричала, не канючила, як Цибочкін, говорила спокійно.
– Хами. Мужва. Ненавиджу. Усіх вас ненавиджу.
– Ось послухайте, – сказав Сміливий. – Двадцять хвилин без упину лається і жодного нецензурного слова. Інтелігентка!
– Я дворянка. Я російська дворянка, – так само спокійно сказала жінка. – Я донька генерала. Справжнього генерала – не хамського.
– Біла кість, голуба кров, – як і раніше звертаючись до Лежнєва, сказав Сміливий. – Ми з вами хами. А те, що вона злигалася з кримінальниками, покидьками, її не бентежить. Ножем старого штриконула. Дворянка!
– Так, я дворянка. Дворянка! Дворянка!!! – вперше підвищила голос жінка. – І в грязюці, і в домовині буду дворянкою!
– Чи не в берлінських мебльованих кімнатах прищепив вам цю далеко не оригінальну думку ваш безробітний татусь-генерал? – спитав Лежнєв.
– Я народилась у Відні.
– А кажете, що росіянка, – посміхнувся Лежнєв. – Яка ж ви росіянка, коли прийшли сюди з чужоземцями і з фінкою за пазухою? Яка ж ви росіянка, коли йдете за тими, хто залив Росію кров’ю, топче її поля, палить її села, міста? Ви служите німцям за гроші, як найманка. Можливо, платили вам небагато – багато ви ще не заробили. І все-таки вам платили, і ви брали ці гроші.
Жінка не відповіла.
– Розстріляйте, – враз якось охрипнувши, сказала вона. – Розстріляйте мене негайно! Бачити вас не можу!
Сміливий зробив Лежнєву
– Я арештував усіх, кого «врятував» Вукалович, – сказав Сміливий, – за винятком сина Бородатого. Хлопчину в цю гоп-компанію гітлерівці ввели спеціально, знаючи, що вів син командира загону. Хотіли одвести всякі підозри і зміцнити позиції Вукаловича в загоні – врятував, бач, сина самого командира. Певен, що хлопець не зрадник. А всіх інших я не задумуючись пустив би в розпил. Гади, продажний набрід. Бачив цю красуню? Така вся їхня компанія.
– То може й допитувати не треба і судити? Розстріляємо, і кінці в воду? – сердито спитав Лежнєв.
– Ви мене за соцзаконність не агітуйте, – образився Сміливий. – Я не Нетреба. Сказав вам просто так, по-людськи.
– Ні, це не по-людськи! – заперечив Лежнєв. – Ви от хлопчину – сина Бородатого жалієте. А знаєте, чого? Бо він посивів у свої п’ятнадцять років. І мені його шкода. Але передчасна сивина не єдиний показник пережитої трагедії. Ви з цією дворянкою побалакайте, коли вона трохи охолоне. Терпляче побалакайте. Так, вона ворог. І все-таки спробуйте зазирнути у її душу. Певен – побачите там сивину. Її калічили, може, не так безжально, як хлопчину, але що калічили – не сумніваюся. Це видно. Є такі фахівці по каліченню душ…
Найлегше давати поради. А як бути самому, коли стикаєшся з таким, що не влазить у звичні рамця? Як бути з Кірою Назаренко? Вірити їй чи не вірити? Це питання Лежнєв так і не вирішив тоді, хоча допитував дівчину кілька годин підряд.
Працювала в гебітскомісаріаті. Передавала підпільникам бланки німецьких документів, інформувала про облави, мобілізації, реквізиції; коли на конспіративну квартиру вдерлися гестапівці, кинула в них гранату; пройшла через катування; бачила смерть. А побалакай з нею – тільки руками розведеш: усіх їй шкода. Про начальника сосновського гестапо сказала:
– Він хвора людина – часто задихається. У нього, мабуть, астма.
– Він же катував вас! – не витримавши, закричав Лежнєв. – За волосся підвішував!
– Певна річ, він жорстокий, – відповіла Кіра. – Але їх так виховали. Якби не він, то катував би інший.
– Ніяк не збагну, – гасячи одну й одразу ж скручуючи другу цигарку, сказав Лежнєв, – як ви наважилися кинути в гестапівців гранату? Їм же було боляче! А може, ще й убило якогось.
– Не смійтеся. В бою – то інша річ. До того ж зі мною був Костя Савицький. Я думала, що затримаю їх, а він тим часом утече через вікно. Та вони оточили будинок, схопили його в саду.
– Що сталося на роз’їзді двадцять сьомого кілометра? – спитав Лежнєв.
– Нас привезли туди на дрезині: мене, чотирьох дівчат, старого єврея і Костю.
– Ви знали цих дівчат?
– Побачила вперше в дрезині. Вони були в концтаборі. Бідолашні, як їх там мучили!
– Звідки вам відомо, де і як їх мучили?
– Вони розповідали.
– Припустімо, – важко зітхнув Лежнєв. – А що було на роз’їзді?
– Нас одвели до лісу, роздали лопати і наказали копати яму. Старий відмовився. Тоді офіцер вистрелив у нього. І тут наскочили партизани.