Провінціалки

Стельмах Ярослав Михайлович

Старий. Куди ж мені йти?

С е р г і й. А я звідки знаю? В мене, бач, зараз депресія, раптове загострення синдрому. Слід побути на самоті, розумієш? Присутність людей діє на мене дуже руйнівно. Ну все, батьку, щасливо.

Старий. Невже не впізнаєш?

Сергій. Та ні, батьку. Ну, ти йди. Не до тебе тут.

Старий. Ти й годі, взимку, гнав мене.

С е р г і й. І тоді не до тебе було.

Старий. Впізнав-таки?

Сергій. Що ти все «впізнав» та «впізнав», наче я твій син рідний, аліменти тобі платити відмовляюсь? Ну, впізнав, впізнав, а далі що?

С т а р и й. А ти що, поспішаєш куди?

Сергій.

Поспішаю, батю, поспішаю. Книжку дописую — завтра до видавництва маю нести перед від'їздом у тропічні країни. (Знову глянув на вікна.) Ну...

С т а р и й. А батько в тебе є?

С е р г і й. Є, рідненький, є. Тобі, може, анкету свою заповнити? Цікавишся життям визначних людей? Стенд готуєш у червоному кутку? То ти адресу залиш — я надішлю.

Старий. Немає в мене адреси.

Сергій. Ну, немає! У всіх є, а в тебе немає.

С т а р и й. А от синочок мій вигнав мене, такий же шельма, як і ти.

Сергій. Ну, батю, чого це ти? Що це за слова в тебе?

Старий. Та ти не ображайся. І я не ображаюсь. Всі ми нині однакові, куди не кинь. Серця немає, серця... Я своє прожив, а йому своє жити. Тільки як жити буде з гріхом таким на совісті?

Сергій. Еге-е... А ти, чуєш, до газети напиши.

С г а р и й. А що газета?

Сергій. Квартиру тобі поверне, площу житлову.

С т а р и й. А сина вона мені поверне?

Сергій (зараз він дуже серйозний). Як же ти так?

С т а р и й. А що я — як же він так? Хоча, звісно, сам, мабуть, і винен, раз таке щастя викохав. Добре хоч матері його вже немає,— от би пораділа дитяткові.

С е р г і й. А він у тебе один?

Старий. Один, один. Добре хоч один, а то всі такими були б, га?

С е р г і й. А може, кращими?

Старий. Де там кращими, коли одного не зміг людиною зробити. А взагалі, чесно кажучи, яким там я йому був батьком. Пив я... Тебе як звуть?

Сергій. Сергієм.

Старий. Пив я, Серьожко, сильно. Душу міг за це діло закласти. Скільки разів вони з матір'ю мене під парканами всілякими розшукували, скільки разів я за мамкою його на дурну голову з сокирою ганявся... Який там з мене приклад. От і маю.

Пауза. Уважно дивиться на нього Сергій

С е р г і й. Та ні, батьку. Не пив ти. Не можна тобі пити.

С т а р и й. А ти звідки знаєш?

Сергій. Вчили мене. Взнавати.

С т а р и й. На доктора, га?

С е р г і й. На лікаря.

Старий. Правда твоя... Жінку свою я сильно любив. Кінець роботи — зразу додому, ніг своїх не чую. Нема її — місця собі не знаходжу, все у вікно виглядаю чи на ґанку тупцяю... Ґанок у нас такий був, з дашком, і лавочка збоку; влітку завжди на ній відро з водою стояло, в затінку. А жона моя, Серьожо, була...

Сергій. Вродлива?

С т а р и й. Та не те щоб сильно вродлива, а така, знаєш... Як тобі сказати. Така... (Притулив долоню до очей і вмовк.) Дивлюсь на неї і все думаю: за що ж мені щастя таке на землі призначено? А вона от, поруч... Хочеш — торкнися, а хочеш — так дивись. І дитя коли ждали — от, думав, заживемо, заживемо утрьох... Ну, а тоді війна, звісно... У полоні опинився через поранення, а в таборах набувся... І повернувся я не скоро. Але живий лишився, живий. Досі дивуюся, як я все те витримав. А от сиджу ж перед тобою... Ну, як ми потім — то довга

історія. Непогано жили, хоча, звичайно, роки спливли. Та от померла дружина моя, і з'ясувалося — ще в ті часи повоєнні заповіт вона склала та будинок на сина переписала. Про всяк випадок. Воно, звичайно, правильно — часи нелегкі, а батько, я тобто, невідомо коли повернеться, та чи й повернеться. Син вже одружений, діти... Двоє. І виявилося — нема мені місця в домі моїм, де я його зачав, де жону мою на руках носив, під образами садовив. Робітник тепер з мене який там... Та хіба в цьому діло, скажи ти мені? Я, каже, поки ти по таборах валандався, листя з дерев об'їдав. То хіба ж я в тому винен? Хіба я війну придумав?.. А сторож тобі не потрібен? Знаєш — усяке може статися. От нещодавно в такий же дім залізли, взяти нічого не взяли, а меблі сокирою понівечили, книжки попалили. Я й грошей не брав би.

Сергій заперечливо схитнув головою.

На підлозі постелив би в куточку.

С е р г і й. Та що ти...

Старий. Що полагодити — я можу. Я ж сільський, усе вмію.

С е р г і й. Ні, батьку, не потрібен.

С т а р и й. То хоч так пусти пожити, я й документа зоставлю, ти мене не бійся. Соромно із сином рідним судитися. Та й хто нас розсудить — Бог тільки. Я й до ордена за героїзм був представлений...

Мовчить Сергій.

Ех, жила б моя... А вже нема...

Сергій (весь співчуття). Ех, батю, батю...

Старий. Що ж мені, на вулиці життя своє кінчати?

Сергій (хутко дістає з кишені гроші). На ось, візьми.

Байдуже сидить Старий.

Візьми, візьми. (Вкладає гроші Старому в руку.) Згодяться. На ще. Ось. (Гарячково сягнув рукою до однієї кишені, до другої, вийняв гаманець.) Ось іще. В мене зайві. Я... Мені премію дали. Державну. За ударну працю. Візьми, батьку. (Знову вкладає все, що нашпортив по кишенях, Старому в кулак.)

Старий. Жити ж як?

Гроші з розтуленої його руки падають на землю

С е р г і й. Ех, батю, взяв би я тебе...

Старий. Жити як?

Розчиняються вхідні двері, і з дому виходять Борис і Світлана.

Світлана. Вирвалися нарешті. На свіже повітря.

Сергій (миттю схоплюється на ноги). Іди, батю, швидко. Потім прийдеш. (Спішить їм навстріч.)

Але відстань між ґанком і лавкою мізерна — Борис уже помітив

Старого і йде до нього. За інерцією подалася за ним і Світлана.

Борис (побачив гроші. До Сергія.) О, це ти надумав сіяти? Як Буратіно? Використовуючи старовинні рецепти місцевих жителів? Добридень, папашо! Повний достаток, так?

Старий (побачив Світлану. До Сергія.) І хазяйка твоя тут. (До Світлани.) Скажи ти йому — нехай мене візьме, га? Хоч на час.

Борис (весело). Куди візьме, і чому хазяйка ця саме його, а не, скажімо, моя?