Ранок дня не визначає
Шрифт:
— Так, але у вас, мабуть, і товару більш ніж досить. Нащо йому лежати й іржавіти.
— Не хвилюйтесь, товар не іржавіє. Він добре змащений.
— Але застаріває.
— Він довго не залежується, щоб застарівати.
Западає неприємна мовчанка, передвісник розриву. Мод настирливо штовхає мене, та я не реагую.
— Шкода, що ми не дійшли згоди, — нарешті кажу я. — Будемо сподіватися, що колись іншим разом…
— Я ж вам сказав: не покладайтеся на інший раз, — бурчить американець. —
Він кліпає очима, потім підносить до губ склянку. Я беру з нього приклад, байдужий до сигналів Мод. Можливо, час відступати, думаю я, та саме в цю мить бачу, що Томас тягнеться до невідкоркованої пляшки, бо перша вже порожня. Ні, давати відбій ще рано. Попереду в нас ціла пляшка, тож нема чого поспішати.
— Бачте, містере Каре, — каже американець, звичним жестом викручуючи металевий ковпачок. — Оскільки це справді наша перша угода й невідомо, чи буде колись друга, я хотів би вам якось догодити. Але ви повинні зрозуміти мене: я не шеф фірми й мої права обмежені певними рамками. Тому не вимагайте від мене неможливого.
Він щедро наливає собі, не забуваючи цього разу плеснути трошки скотчу й Сандрі. Потім підсовує пляшку до мене. Беру її, та перш як налити, кажу:
— Щоб не вимагати неможливого, треба знати ваші можливості.
— Можу збільшити знижку на п'ять процентів, якщо брати другий варіант.
— А як з першим?
— Максимум — тридцять процентів, як я вам уже сказав. За такого варіанта я ніколи не робив подібної знижки. Можете мені повірити.
Мод уже якийсь час сидить спокійно, ніяких сигналів.
— Гаразд, — кажу я, — тоді дозвольте мені подумати день чи два.
— Ну що ж. Якщо йдеться про день-два.
— Йдеться не про те, укладемо ми угоду чи ні, а про те, на якому варіанті спинитися.
— Так, так, подумайте, — киває Томас. — Що ж до угоди, я не маю сумніву, що ви її укладете. Таких вигідних умов вам піхто не запропонує.
Напруження спало. Мод вже не притискає стегно, а Сандра щось мугикає у такт диско-мелодії, яка долинає знизу. В червоній півтемряві напівоголений бюст секс-бомби виглядає привабливо-рожевим, а чуттєві червоні губи здаються майже чорними. Чорні губи, чорне волосся й загадкові котячі очі — це вже не секс-бомба, а жінка-вампір у стилі ретро.
Відчувши, що угоду майже укладено, Томас також розслаблюється. Алкогольні випари, досі нейтралізовані силою волі, здається, починають діяти й на нього, бо, кліпнувши, він кидає на мене дружній погляд і каже:
— Зброя — це найвизначніший винахід!
— Великий винахід, справді, — озивається Мод. — Пускати кров…
— Якщо треба пустити кров, можна скористатися п'явками, — подає голос Сандра. — Пам'ятаю, мені приписували торік, коли
— Зброя! — повторює Томас, не звертаючи уваги на жінок. — Єдині ліки проти людської дурості. Ми повинні бути вдячні дурості, шановний Каре. Коли б не вона, хто б купував зброю?
— Ви хочете сказати — жадібність?
— Ні, дурість. Жадібність — нормальне явище. Голодний хоче нажертися. Потрібні гроші — торгуєшся за п'ять процентів, як ми з вами. Але розумний досягає свого, не ризикуючи наразитися на чийсь ніж. На цьому світі одні — дужчі, другі — слабші. Треба зважати на це. Підкорятися старшому.
— А як я не хочу підкорятися? — вередливо запитує Сандра, що також перебуває під впливом алкогольних випарів. — Ну ж, кажи! Як я не хочу!
— Це не оригінально, — відповідає американець. — Ніхто не хоче. Йдеться про те, щоб досягти свого, не наражаючись на ніж. Коли я був маленький, мене навчали робити так, як хоче бог. Та де той бог, щоб запитати, як він хоче! Ніхто не може точно сказати, чого саме йому хочеться. Суть у тому, що треба зважати не стільки на бога, скільки на начальство. Живи в мирі з начальством — таким має бути наш девіз.
— А як я не хочу? — наполягає секс-бомба.
— Треба бути дуже розумною, щоб дозволити собі таку розкіш, — поблажливо бурмоче Томас. — Коли ти розумна, то зробиш так, щоб досягти свого, не дратуючи начальство.
— Все це теорія, — заперечує Сандра. — Ходімо танцювати.
— Тільки не я, — хитає головою американець. — Я можу випити ще чарку, щоб зробити тобі приємність, а танцювати відмовляюсь.
— Тоді ходімо з вами, — раптом звертається секс-бомба до мене. — У вас ще буде час обміркувати угоду.
Вона вже підвелася, й тому я не можу їй відмовити, тим паче що й Томас добродушно підбиває:
— Ідіть, ідіть! Ви ж знаєте: коли дами запрошують…
Я рушаю слідом за дамою вузькою галереєю, намагаючись не наштовхнутися на якийсь стіл і не спіткнутися об чиїсь ноги. Стомлено випростані ноги після пекельних вистрибувань на нижньому поверсі. Апатичні, застиглі обличчя. П'яні люди. Сп'янілі не від алкоголю, а від диско-скавучання, від темпу механічних рухів й від ритму цього оглушливого безугавного гуркоту підсилювальної апаратури.
Там, унизу, справжня вакханалія. Це або оргія, або істерія, або щось іще, тільки не веселощі. Цьому джазовому дійству бракує саме веселощів.
— Прогресуємо, — кажу я, коли ми виходимо на майданчик.
— Що? — вигукує секс-бомба.
— Прогресуємо! — кричу їй. — Ще трохи, й ми зможемо змагатися з шаманами, що звиваються в корчах, демонструючи свою вмілість…
— І все-таки, може, спробуємо зробити кілька на…
— Які на? Тут працюють переважно руками й стегнами.