Ранок дня не визначає

Райнов Богомил Николаев

Я теж не дуже задоволений несподіваною появою дами в фіолетовому вбранні. Хоч, щиро кажучи, не припускаю, що червонощокий міг би викласти мені конкретні деталі програми «Спрайт», — навряд щоб хтось увів його в курс справи.

— Ви не голодні? — запитує Мод.

— Ваше запитання звучить досить дивно, якщо взяти до уваги те, що вже майже друга година дня, — відповідає Франк, підводячись. — Сподіваюсь, у вас є хоч якісь міркування з приводу того, де ми будемо обідати.

— Я могла б запропонувати «Діонісі». Це якраз навпроти.

—

Учора я, нарешті, зустрівся з нашим можливим клієнтом, — повідомляє Франк під час кави в «Діонісі». — Мені здалося, цього разу він виявив певний інтерес до пропозиції.

— Що саме вам здалося? — запитує дама.

— Не ловіть мене на слові. Ви знаєте, що я висловлююсь трохи театрально. Якщо кажу «мені здалося», це не означає, що я спав.

Він невдоволено замовкає, потім провадить далі:

— Конкретніше: наш можливий клієнт готовий до переговорів.

— Це справді звучить конкретніше, — киває дама.

Франк піднімає руку:

— Тільки не зразу. Готовий, але не зразу. Каже, доведеться зачекати місяць-два.

— Чому?

— Я вважав, що нечемно вимагати від нього пояснень.

Мод не заперечує, неуважливо дивиться у вікно, за яким не видно нічого цікавого, крім фасаду готелю «Європа».

— Ви знаєте: я не належу до оптимістів, — підхоплює знову червонощокий, — але в мене таке передчуття, що справа вигорить. Коли я йому сказав, що йдеться про великі партії, це його справді зацікавило.

— Дякую вам, Франку.

— Бачу, вам не хочеться чекати, але цей товар за місяць-два не запліснявіє.

— Дякую вам, Франку, — повторює дама.

Вона вимовляє це таким крижаним тоном, що черевань дивиться на мене й скрушно розводить руками: мовляв, спробуй догодити цій жінці!

Прощаємося з ним біля ресторану й рушаємо в готель.

— Я б хотів поспати, якщо не заперечуєте, — доповідаю службовій особі.

— Трохи здорового сну вам справді не зашкодить, — погоджується Мод. — Любовна ніч та ще й ранкова пиятика…

— Не треба перебільшувати. Ми просто трішки випили.

— Знаю, знаю. Бачила рахунок. Мене тільки дивує, про що ви могли так довго розмовляти з таким типом, як Франк.

— Про людину й людський мозок, хіба ви не чули?

Заходжу до кімнати, кидаю на стіл сумку, лягаю на ліжко й починаю міркувати. Репліки в «Діонісі» цілком ясні. Завдання червонощокого, очевидно, пов'язане з першим варіантом задуму Сеймура: встановити прямий зв'язок з Райєном. Свого часу Франк не зміг виконати цього завдання, й тому перший варіант відпав. Однак тепер виявляється, що Франк усе-таки може виконати його, але згодом, — через місяць-два. Це на той випадок, якщо Уїльям настроєний чекати і якщо варіант з Томасом не пройде. Але хай цим займається Сеймур — у мене інші плани.

Отже, «Спрайт» починає трохи прояснятися. В розв'язній балаканині червонощокого точна інформація посідає дуже скромне місце, але й те, що він вибовкав, важливо: «Спрайт» —

не ізольована операція, а ціла програма, до того ж, певно, довгострокова. Програма воєнного характеру, націлена на розв'язання в якісно новий спосіб здобуття перемоги під час глобальної війни. Програма, спрямована на знешкодження противника психічним шляхом. Нарешті, програма, розрахована на застосування не вже відомих галюціногенних і нервово-паралітичних речовин, а засобів зовсім відмінного характеру. Обізнаність Франка в цьому надзвичайно важливому пункті, як і слід було сподіватися, дуже обмежена: «Уявіть собі якісь там еманації, промені, хвилі чи щось у такому дусі». Гаразд, облишмо це, хай уявляють собі фахівці, компетентні в цьому питанні. Моє завдання виконано. Значення слова «Спрайт» розшифровано.

Звичайно, для більшої достовірності одержану інформацію слід підтвердити даними з інших джерел. Та я не можу нічого підтвердити. Інших джерел немає. І часу теж немає. Вся надія на те, що моє єдине джерело досить серйозне. Франк — людина не нашої професії, це для мене ясно, однак він і не дуже далекий від цієї професії. Певно, його фірму використовують як фасад інші люди. Й цілком природно, що він дещо чує від цих «інших людей». Не виключено, що він резонер, але не фантазер, тож навряд щоб підносив мені якісь вигадки.

Остання думка мене настільки заспокоює, що з нею я й засинаю. Та, на жаль, щойно заснувши, прокидаюся. Звичний стукіт у двері — не дуже сильно, але досить вимогливо.

— Чи не збираєтеся ви спати до вечора? — запитує Мод, коли я відчиняю їй.

— Як я можу розраховувати на таке, коли в цьому ж готелі перебуваєте й ви.

— Дуже шкодую, Альбере, але нас чекає нова зустріч.

— Хіба дискотеки працюють і вдень?

— Зустрінемося внизу за п'ятнадцять хвилин. — І дама зникає, залишивши моє запитання без відповіді.

П'ятнадцять хвилин — це не так уже й мало, зважаючи на те, що я лягав не роздягаючись. А джинсовий костюм що більше мнеться, то більшого набуває шику. Освіжаю під краном обличчя, беру свою дорогоцінну сумку і спускаюся в хол. Глянувши на годинник, несподівано для себе встановлюю, що вже близько шостої.

Близько шостої, а на вулиці така сама спека і, як завжди в жаркі дні, особливо відчувається сморід вихлопних газів. Та це аніскільки не заважає людям юрмитися на тротуарі й обсідати магазини, які незабаром зачиняться.

— Невже знову підвищилися ціни на бензин? — запитую я, прокладаючи дорогу крізь натовп.

— Звідки ви це взяли?

— Останнім часом ви дедалі менше користуєтесь автомобілем.

— Де ж ним користуватися? На цих вулицях з однобічним рухом? І на таких нікчемних відстанях?

Відстань і справді незначна. Щойно ми відійшли за кілька кварталів від пішохідної зони, як Мод показує мені на величезний стандартний житловий будинок, що височить над іншими такими ж стандартними будівлями.