Ранок дня не визначає
Шрифт:
Секретарка старого зразка повернулася.
— Проходьте, — запрошує вона. — Двері в глибині коридора, будь ласка.
Наступний етап — секретарка самого Райєна. Це вже жінка не старого зразка, хоч і не нового, швидше перехідна ланка між двома зразками. А точніше — літня дама з сивиною, яку я недавно бачив на віллі у Томаса.
— А, містере Каре, — вона, усміхаючись, показує на ще одні двері. — Вас чекають.
Нарешті я в святилищі. Нічого спільного з показними імпозантними кабінетами з товстими
Спершись ліктями на письмовий стіл, він нагадує в цей момент не стільки сталевий болт, скільки черепаху. Довга шия з маленькою голівкою, що жваво рухається туди-сюди. Кістлявий ніс з горбочком, осідланий окулярами в золотій оправі, крізь скельця яких поблискують маленькі чорні очиці. Панцир скроєний з отого класичного матеріалу, що зветься англійською фланеллю, звичайно, також сірого кольору, як і все інше в цьому кабінеті, що нагадує вогнетривкий сейф.
Пихата черепаха з іронічним тоном. Я розумію це з першої ж репліки:
— Я до ваших послуг, містере.
Промовивши ці слова неприємним скрипучим голосом, шеф змінює позу й постукує кістлявими пальцями по письмовому столу, даючи зрозуміти, що вільного часу він не має.
— Щоб вам не набридати, я склав у письмовому вигляді щось на зразок заявки, — кажу я і дістаю з портфеля аркушик паперу, одержаний від Мод. — Ідеться про…
— … Про запасні частини, — квапиться підказати мені Райєн.
Тон скрипучого голосу означає: багато не базікай, — тому я замовкаю. Господар схиляє свій ніс з горбочком над заявкою, наче й не читає її, а нюхає. Здається, в нього гарний нюх, бо він робить це дуже швидко.
— Заявку можна виконати, — блимає на мене окулярами шеф.
— Чи міг би я довідатися про ціну?
— Цілком природна вимога.
Райєн дістає з кишені авторучку й звичним жестом накреслює на аркуші кілька цифр і подає його мені. Як я й сподівався, претензії господаря набагато вищі, ніж у Томаса.
— А знижка?
Черепаха дивиться на мене трохи здивовано, наче збирається запитати, яка це ще знижка, потім неохоче гугнявить:
— Звичайні десять процентів.
— Десять процентів навіть за цей пристрій? — здивовано вигукую я, роблячи жест, ніби цілюся з карабіна.
— А менші запчастини? — запитує Райєн, у свою чергу роблячи жест, немов стріляє в мене з автомата. — А найменші й найдефіцитніші? — І уявний автомат поступається місцем уявному пістолету. — Боюсь, що в мене немає часу вести далі розмову, — кидає нарешті черепаха, нагадуючи мені, що ми не на базарі.
— А в мене, на жаль, немає зайвих грошей, —
Певно, моя артистична гра справляє враження, бо Райєн каже трохи поступливіше:
— Я вас розумію. Вам теж хочеться зекономити. Тільки ж фірма не моя, я не можу робити як мені заманеться.
Він замовкає, немов оце тільки зараз обмірковує, як же бути далі, потім витягує вперед шию й пропонує:
— Залиште мені ваше замовлення, я в спокійній обстановці детально вивчу його. Завтра в такий же час я дам вам точнішу відповідь.
І щоб я не подумав, що торг повториться, різко відкидає назад свою маленьку голівку й виголошує:
— Остаточну!
Зустріч з Уїльямом відбувається цього ж вечора у вже знайомій квартирі міс Модесті Мілтон, яка люб'язно приготувала нам два великих сандвічі й дві банки пива.
— Здається, пиво холодне, — каже Сеймур, наповнюючи келихи. — Цікаво, як ви готуєте сандвічі?
— Розрізую хлібець, намазую його маслом і кладу два шматочки шинки…
— Звичайно, беручи їх руками?
— Ну то й що ж, містере Сеймур, я завжди працюю в рукавичках…
— О, якщо в рукавичках, то можна покуштувати й сандвічі, — погоджується американець. — Хірургам, коли вони в рукавичках, дозволяється навіть копатися в наших нутрощах.
Він відкусює шматочок сандвіча, потім забуває про нього й повертається до головної теми розмови:
— Маючи на увазі надзвичайну недовірливість нашого контрагента, я вважаю, що ви цілком правильно довели торг до межі розриву. І навпаки: коли б ви погодились без особливих заперечень на такі фантастично високі ціни, Райєн ухилився б від угоди.
Він відсовує тарілку із сандвічем, випиває пиво й закурює сигарету.
— Одне слово, якщо вам потрібна зброя, ви її одержите. Та, наскільки я знаю, вам зброя не потрібна. І мені — теж. Ця угода не матиме для нас ніякої цінності, якщо не буде зафіксована в документах.
Сірі крижані очі дивляться на мене з вимогливою настирливістю.
— Ви повинні будь-що витягти Райєна з його кабінету, друже.
— Навіть не уявляю, як виманити цю черепаху кудись у бар.
— Малоймовірно, справді, — погоджується Сеймур. — Але бар — не єдиний можливий варіант.
Він виймає сигарету з рота й здивовано дивиться на неї, немов запитує себе, що це таке. Потім гасить її у венеціанській попільничці й підводить очі. Підводить очі на даму. Мод одразу ж рушає на кухню.
— Слід проаналізувати, Майкле, не з нашого погляду, а з погляду контрагента, що найважливіше для Райєна в усій цій історії? Звичайно, гроші. Отже, треба зробити так, щоб Райєн не міг їх одержати, не вийшовши із свого лігва. Правильно я кажу чи ні?
— Ваші міркування мені не зовсім подобаються.