Ранок дня не визначає
Шрифт:
— Це не ваше діло, — гарчить шеф.
— Будь ласка, фактуру, — нагадую я.
Він удає, ніби не чує, ставить валізку собі на коліна, відкриває і, швидко зазирнувши всередину, дістає з кишені й віддає мені фактуру. Потім виймає одну пачку грошей і вправно перелічує банкноти. Моя увага роздвоюється між його руками й тим, що відбувається внизу. Очі черепахи — так само. Передня частина плацу тепер схована від мого погляду, але крайній ангар, який нас найбільше цікавить, видно добре. На жаль, тільки ззовні.
Закінчивши перевірку першої валізи, Райєн відкриває другу. В цю мить несподіваний
Видовище справді вражаюче, але це ще не причина забути про діло.
— Це все міняє, — кидаю я, намагаючись вихопити валізу з рук Райєна.
— Це таки справді все міняє! — гарчить шеф і зненацька сильно б'є мене кулаком в обличчя. Кулак у цього чоловіка, здається, більший, ніж його голова. Поки я намагаюсь зупинити кров, що юшить з розбитого носа, мій слух фіксує шум машини, що віддаляється.
Перша думка після того, як я затиснув носовичком фонтан крові, — податися слідом за «б'юїком». Не гнатися за Райєном, а швидше опинитися якнайдалі від цих місць. Не мине й чверті години, як тут кишітимуть поліцаї, військові й санітари. Стрибаю в «мерседес» і натискаю на газ, намагаючись не звертати уваги на біль. Та вже на першому ж повороті мені заступають дорогу.
— Куди? — спокійно запитує Мод, відкриваючи дверцята автомобіля.
— Звичайно, в готель.
— У готель? Із закривавленим обличчям? І після такого вибуху?
Запитуючи, вона відсовує мене й сідає за кермо. Різкий маневр — і автомобіль їде туди, звідки я прибув.
Долаємо голе верхів'я, спускаємося з протилежного боку горба, а потім знову піднімаємося вгору. Ще одне верхів'я і ще один спуск. Місце, де ми зупиняємося, мені наче знайоме. Заросла травою галявина, загублена серед кущів, і маленька будівля, схожа на ту, де не так давно зі мною зустрічався Сеймур.
Він і зараз зустрічає мене, мовчазний, але спокійний. Я проходжу до кімнати з линялими шпалерами, а господар залишається в коридорі для розмови з Мод. Закурюю сигарету, все ще намагаючись не думати про біль. Підходжу до вікна, дивлюся на густу зелень, що вже зів'яла під літнім сонцем. Вілла й справді добре захована, та якщо почнуть нишпорити по околицях, то, безперечно, дістануться й сюди.
Мод перетинає галявину й сідає в «мерседес». Гуде мотор, і машина зникає за деревами.
— Ну, Майкле, здається, я вже казав, що вам страшенно не щастить, — чую голос Сеймура.
— Так, — бурмочу я, повертаючись спиною до вікна. — І все, що ви збираєтесь зараз мені сказати, ви також уже казали: знову щось переплуталося, від'їзд відміняється, та не втрачаймо надії, є ще один, новий варіант.
— Нічого не переплуталося, — крутить головою американець. — І ніяких нових варіантів нам уже не треба.
— Маєте на увазі, що операцію завершено?
— Саме це я й хотів сказати.
— Отже, я вільний!
— Авжеж, вільний, друже.
І, перехопивши мій недовірливий погляд, додає:
—
Звичайно, я нікуди не йду — чекаю, що буде далі.
— І все ж, якщо ви запитаєте мене, я вам не раджу поспішати. Зараз довкола вже повно військової поліції. А я не маю влади над військовою поліцією. Ви ж знаєте, що я не військова людина.
— Отже, даруєте мені волю, коли я вже не можу скористатися нею.
— Я казав, Майкле, вам страшенно не щастить!
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Сонну пообідню тишу раптом розтинають постріли. Кілька куль пролітають у мене над головою з ледь чутним дзижчанням, отим особливим, майже невловимим дзижчанням, З яким наближаються комарі й смерть. З гілок чагарника, де я припав до землі, сиплеться засохле листя. Не треба було тікати з вілли, думаю я, лежачи в чагарнику й прислухаючись до тихого зловісного дзижчання. На жаль, як це часто буває, корисні думки приходять із запізненням. Важко уявити собі більш незручне становище: вони розташувалися на верхів'ї горба, а ми внизу, під ненадійним прикриттям рідкого чагарника. Вони методично прострілюють чагарник з автоматів. Коли саме нас продірявлять — це лише питання часу.
— Треба перебіжками піднятися нагору й жбурнути в їхнє лігво одну-дві гранати, — звертається до мене чоловік, що лежить поруч.
Його вже поранено, отже, цілком зрозуміло, що перебігати доведеться мені.
Між чагарником, де ми зачаїлися, й верхів'ями горба, звідки стріляють вони, пролягає голий скелястий схил, пустельний і страшний, попелясто-сірий під жарким літнім небом. Треба пробігти цим зловісним схилом, над яким свистять кулі, й залишитися живим. Треба подолати цю територію смерті й вціліти. А якщо впадеш… Ох, однаково доведеться колись упасти. Головне, перш ніж упасти, видертися нагору й жбурнути в них гранату.
Перестаю вслухатися в дзижчання куль і пробую підвестися, та ноги обважніли, стали немов свинцеві, і я розумію, що це свинець страху. Треба перемогти цей страх, тобі відведено півтори секунди для особистих переживань: один, два, три — і вперед! Бо якщо хоч на секунду затримаєшся — попереду вже нічого не буде, все полетить під три чорти.
Страшним напруженням волі змушую себе підвестися і… прокидаюсь.
Мої давні страхи. Ще відтоді, коли ми переслідували ворожі банди в прикордонних урвищах. Перші кроки в новій для мене галузі під керівництвом мого першого вчителя Люба Ангелова, більш відомого як Любо Диявол. Піонерські часи з важкими нічними переходами, безсонням, тремтінням від холоду, підкованими черевиками, не кажучи вже про дзижчання смерті, що кружляла круг тебе, немов вагаючись — ужалити зараз чи відкласти на потім. Перший дрож страху. І перше пересилення його. Все-таки встигаєш перебігти кам'янистим схилом і, хоч куля вже зачепила тебе за плече, знаходиш у собі сили кинути в них три «лимонки». Ангелова поранено серйозніше, і він до кінця життя накульгував. До кінця життя, а точніше — до того мосту у Венеції, де його вбили. А ти й досі живий. Просто неймовірно!