Ранок дня не визначає

Райнов Богомил Николаев

— Прокидайтеся, Майкле, — чую хрипкуватий голос.

Голос долинає здалеку, бо саме в цю мить я потонув у безмежній глибині, з якої не хочу виринати на поверхню задля пустої балаканини.

— Прокидайтеся, Майкле, мерщій! — знову лунає голос.

— Га? Що сталося? — бурмочу я, намагаючись струсити з себе сон.

— Отой тип… Певно, він шукає вас… Його сюди не можна впускати, — пояснює американець, торгаючи мене за плече.

Зробивши зусилля, підводжусь і припадаю

до шпарки у віконницях.

На галявині перед віллою зупинився чорний «опель» — дивно, як я не почув! — а в «опелі», якщо мене не зраджує зір, сидить так званий шеф Мод — містер Френк, або Франк.

— Не хвилюйтесь, — бурмочу я, — хіба не бачите: людина сидить собі в автомобілі.

Він і справді сидить за кермом і, коли я виходжу надвір, робить мені енергійний знак підійти.

— Здрастуйте, Каре… Візьміть сумку на задньому сидінні… Це вам передала Мод… Я не терплю таких доручень, та що вдієш, треба допомагати друзям… Ну, я поїхав, до швидкої зустрічі!

Ледве я встиг узяти цю сумку, вислухавши його невиразний монолог, як Франк махнув на прощання рукою, і машина зникла.

— А тип дуже наляканий, — зауважує Сеймур, коли я повертаюся до кімнати. — Це погано.

Він нетерпляче дістає продукти з місткої базарної сумки — ковбасу, бляшанки з бринзою, консерви, хлібці — чого там тільки немає! Аж нарешті витягає маленький заклеєний конверт.

— Це вам…

— Ще чого! — заперечую я.

— Відкривайте, це вам, — наполягає американець.

Справді, на конверті скромно зазначено моє ім'я. Всередині записка з лаконічним текстом: «Багато не їжте» і другий концерт — уже без надпису.

— А це мені, — каже Сеймур.

Він розкриває конверт, нашвидку перебігає очима коротенький лист, потім глипає на мене й знову перечитує. Його завжди похмуре обличчя, здається, стало ще похмурнішим.

— Що там, коли не таємниця? — запитую я.

— Нічого особливого. Головне, щоб ми багато не їли.

— Головне, що ми нарешті їстимемо, — кажу я, запихаючись шинкою.

— Ще й порізана, паче ми самі не можемо це зробити, — бурчить американець, також беручи шматок. — Хапають брудними руками, а потім для годиться загортають у папір.

— Не знаю, чи не забагато буде, якщо ми з'їмо ще по шоколадці, — пропоную я.

— Їжте, я вже ситий, — відповідає Сеймур.

— Ви ж нічим не ризикуєте. Шоколад запаковують автомати.

— Їжте.

— Певно, ви одержали погані новини.

Він задумливо дивиться на мене, наче все ще обмірковує те, про що йдеться в листі, тоді спокійно каже:

— Навпаки, новини гарні, зокрема ті, що стосуються вас. Контроль на дорогах сьогодні вдень знято, завтра, мабуть, приїде Мод і забере вас.

—

І це все?

— Все, що стосується вас, — уточнює Сеймур, наголошуючи на останньому слові. — А щодо мене…

Він замовкає, бере з пачки на столі сигарету й клацає запальничкою. Потім випускає кілька густих цівок диму й додає:

— Треба було б вибачитися перед вами за даремно забраний у вас час. Операцію анульовано, звичайно, дякують за сумлінність, але документи сховали в архів чи кинули у вогонь. Наказ недвозначний: годі займатися Райєном!

— Отже, вся ця історія виявилася безглуздою, — зауважую я.

— Ще не відомо, — незворушно заперечує американець.

— Але ж ви самі кажете, що наказ недвозначний: припиніть займатися Райєном!

— Так. А звідки відомо, що я одержав таке розпорядження? Поки воно дійде до адресата, мине кілька днів. А за цей час з людьми може скоїтися все що завгодно, в тому числі й з Райєном.

— Уїльяме, в мене таке відчуття, ніби ви знову хапаєте мене за горло.

— Не хвилюйтесь. Ви мені більше не потрібні. Віднині події розвиватимуться інакше.

Присуваю ногою кухонний стілець і сідаю на нього. Хоч я й проковтнув чудову свіжу шинку, коліна в мене й досі тремтять від слабості, а Сеймур невідступно стовбичить переді. мною, смокчучи сигарету.

— Розумію ваше становище, — погоджуюсь я, бо згадана свіжа шинка повернула мені добродушний настрій. — Витратити стільки часу на службове завдання…

— Це не службове завдання, — заперечує американець.

— Отже, самоініціатива?

— І не самоініціатива.

— Невже може бути щось третє?

— Атож! Уявіть собі таке: один з великих шефів запрошує вас прогулятися на автомобілі — випити з ним на природі по чарці. Й коли ви п'єте, він каже: чи не хочеться вам відвідати Німеччину? Не завадило б придивитися до Райєна — знаєте такого? — з'ясувати, яку комбінацію він розробляє, це великий майстер комбінацій, як і його батько, хоч і не в таких масштабах. Старий Райєн тепер прагне одержати замовлення на виготовлення нового літака. І, мабуть, таки одержить. Звичайно, якщо його син не вплутається в якийсь скандал…

Сеймур замовкає й дивиться на мене:

— Зрозуміло?

— Посилають полювати на левів на власний ризик і відповідальність.

— Атож.

— Але ж ви могли відмовитись.

— Якби була можливість відмовитися, ніхто б не розпочинав такої розмови. Вони наперед знали, що я не відмовлюсь.

— Бо ненавидите Райєна.

— Ну, ненавиджу — це надто гучно сказано. Такі типи заслуговують не більше як на зневагу.

— То зневажайте його й не брудніть ним руки.