Ранок дня не визначає
Шрифт:
Томас.Гаразд. Я згоден. Ходімо по гроші.
Райєн.У такий час? Гроші в мене в службовому сейфі. Прийдете завтра, принесете документи, напишете розписку й одержите гроші. Таку фантастичну суму!..
Томас.Я згоден і на це. Завтра об одинадцятій, вас влаштовує?
Райєн.Завжди до ваших послуг…
Ще кілька незначних фраз, і плівка кінчається.
— Хочу почути вашу
— Гадаю, що Райєн дуже легко погодився на таку суму.
— Маєте рацію.
— Це наштовхує мене на думку, що виплата навряд чи відбудеться.
— А чому? В нього аж дві валізи доларів, і, мабуть, він уже мав змогу пересвідчитися, що банкноти всі до одного фальшиві. А фальшиві долари нічого не варті.
— Томасова розписка теж недорого коштує, — зауважую я. — Ще менше коштуватиме вона, коли Томас виявить, що одержав валізу фальшивих доларів.
— Правильно. Томас розуміє, що Райєн навряд чи скористається розпискою, яка викриває його самого. І коли Томас побачить, що його обдурили, шантаж розпочнеться знову.
— Хочете сказати, що для Райєна історія з платнею — це лише спосіб виграти час?
— Ні. Райєн справді заплатить йому. Цікаво тільки, коли і як?
Сеймур допитливо дивиться на мене.
— Чи не хотіли б ви бути присутні під час цього розрахунку, Майкле?
— Я вже казав вам: вся ця історія мене зовсім не цікавить.
— Ах, так, я забув, що ви ладні навіть ризикувати життям, але тільки в тому випадку, якщо бачите в цьому сенс.
— А як же інакше?
— Просто так: якщо життя чогось варте, то тільки тому, що ним можна ризикувати. Але що вдієш — людина звикла щось цінувати, лише коли існує небезпека втратити це «щось». Кажеш собі: так, життя — сіре, однак ще сіріша Велика нудьга. Чого ви так дивитесь на мене?
— Цікаво, чи ризикнули б ви життям, коли б треба було зробити якесь добро?
— А що робимо зараз ми з вами, Майкле? Ми переслідуємо двох виродків. Боремося із злом.
— Ви боретеся не тому, що це зло, а просто заради боротьби.
— Можливо. Та хіба я винен у тому, що філософи й досі не спромоглися пояснити, що таке зло і що — добро?
— Не треба ускладнювати. Існує ще й неписана мораль.
— Яка, наприклад? Ваша чи ота, з десяти божих заповідей? Вашої моралі я не розумію. А щодо десяти божих заповідей, то вони, як і всі моральні норми, — вигадка корисливих людей. Коли ви чуєте: «Не вкради!» — можете бути певні, що це придумала людина, яка не раз крала, інакше б це питання її не хвилювало. І коли хтось вам радить: «Не перелюбствуй!» — знайте, що він має вродливу дружину й боїться стати рогоносцем. А щодо заповіді «шануй батька свого й матір свою», то її виголосили батьки, в яких немає абсолютно ніяких підстав бути шанованими.
— Але ж існують ще й інші норми.
— Наприклад?
—
— Хто цей ближній, Майкле? Райєн чи Томас? І чому я обов'язково повинен його любити? Ви мене любите?
— Ваше запитання досить нетактовне.
— А яке ж воно може бути, коли йдеться про добро і зло, про категорії непримиримі, як світло й темрява, як життя і смерть, як день і ніч?
— З вами колись щось сталося, Уїльяме. Я не вірю, що ви народилися з такими ідеями в голові.
— Звичайно, я, як і всі, пережив пору статевого визрівання, пору ілюзій. Мабуть, прагнув любити світ і людей, зробити щось для цього світу й для цих людей, хто зна, може, навіть присвятити своє життя цьому світу й цим людям. Потім настало розчарування, і я зненавидів їх. Немає тверезішого почуття, ніж розчарування. Ілюзії дуже приємні, поки вони не розвіялись.
— Я чув, ви теж пережили крах ілюзій… В особистому житті.
— Облиште, не в тім справа. Особиста драма — це лише окремий випадок, а з окремого випадку наївно робити далекосяжні висновки. Мої ж висновки, дорогий мій, базуються не на одній-двох травмах, а на всьому тому, що тебе оточує, що ти мимохіть пізнаєш настільки, що тебе починає нудити. Це брудний, неприємний запах життя… Невже ви не відчуваєте його, Майкле?
— Я відчуваю інше. У вас живе якесь приглушене почуття справедливості, й тому іноді ви почуваєте себе дуже незатишно.
— Почуття справедливості? Знову гучні слова… Пропрацювавши стільки часу за чужими заповідями, я вирішив здійснити хоч один власний задум! Зовсім дрібний задум, просто, щоб освіжити ілюзійне самопочуття вільної людини.
Закінчивши що сповідь, він кидає недокурок у попільничку й неуважливо дивиться на тацю:
— Знову принесла мигдаль.
«Чи не хотіли б ви бути присутні під час цього розрахунку, Майкле?»
Коли Сеймур сказав це, я сприйняв його слова як риторичне запитання. Хіба я можу бути присутній під час укладання угоди між Райєном і Томасом, коли вони обоє тільки й чекають моєї появи, щоб поквитатися зі мною!
Та це не було риторичне запитання. Я розумію це тільки наступного дня, коли під час сніданку Мод запитує мене:
— Чи не маєте бажання прогулятися?
— Ви ж самі наказали: ніяких прогулянок!
— На все свій час, Альбере. Тепер надійшла інша директива.
— То й виконуйте її. Мені ніхто не давав директив.
— Маєте рацію. І ніхто вас не примушує йти зі мною. Мені буде просто приємно, якщо ви…
— Йдеться про приємне чи про корисне? — уриваю її.
— Гадаю, коли ми будемо вдвох, я почуватиму себе краще.
— Тоді так і кажіть, що вам потрібен охоронець. Яку зброю ви мені дасте?
— Зброї не передбачено. І битви також. Коли щось трапиться, я зможу попередити шефа. Він буде зовсім поруч.