РАЙ. Центр
Шрифт:
Схожа на фарфорову ляльку Гізелина мама пригостила Любу кавою, перерахувала професійні якості, без яких неможливо стати доброю прислугою, – психологія спілкування, диплом кухаря, курси з етики та естетики, спеціальні навички з догляду за розкішними одягом, килимами, антикваріатом і меблями, ще щось кінологічне, педіатричне – і запитала:
– Чим з перерахованого можете похвалитися?
– Каву варю… неперевершено! – хоробро видихнула Люба. – Усього іншого навчуся.
Лялькова голова Гізелиної мами захиталася – ні, ні, ні. Люба відсунула від себе чашку з холодною кавою і гаряче:
– Дайте мені
Згадка про доньку прикрістю відбилася на обличчі матері. Розгорнула діловий блокнот, хвилин десять вибирала кандидатуру потенційного роботодавця, врешті записала адресу на чистому аркуші і простягнула Любі:
– Сьогодні о четвертій. Не запізнюйся.
За чверть до четвертої Люба стояла перед суворим консьєржем розкішної багатоповерхівки у «Царському селі» на Печерську і, поки той зв’язувався з хазяями, підбадьорювала себе категорично: такі контакти точно стануть їй у пригоді. Може, роботодавці оцінять, що дівчинка з провінції з першого разу вступила до Києво-Могилянської академії. Може, їй вдасться зарекомендувати себе не тільки як підлогомийку, пилозбирачку і посудоскладачку. Може, вони оцінять її інтелектуальний рівень і захочуть…
– Одинадцятий поверх, – сказав консьєрж. – Обслуга дзвонить два рази. Не переплутай.
– Дякую! – усміхнулася азартно.
Життя радувало. Розрізнені плани, як шматки смальти, складалися в один великий оптимістичний вітраж. Вона у Києві. В академії. Навчання дається, дах над головою є, а тепер буде й робота, щоби самій за нього платити.
З радості тричі натиснула на кнопку дзвоника.
– Все зрозуміло! Ти тупа. – З порога на Любу прискіпливо дивилася огрядна жінка років п’ятдесяти з маленькими хижими оченятками.
– Ой! – розсміялася Люба. Плечима знизала. – Я згадала… Треба було два рази. Доброго дня, – додала.
– Паспорт принесеш, ідентифікаційний код, довідку від лікаря-інфекціоніста. – Жінка вже йшла вглиб великої оселі, тикала пальцем праворуч і ліворуч. – Тут підлогу натирати. Там під диваном іноді лишаються іграшки Кінґа. Це сусідський той-тер’єр, який іноді приводить до нас свою хазяйку. Іграшки треба мити у мильному розчині і насухо протирати бавовняною серветкою. У вітальні починаєш із підлоги, а вже потім переходиш до посуду…
– Мене звати Люба, – не втрималася.
Жінка зупинилася. Зміряла дівчину зневажливим поглядом.
– Я не питала.
– Вам же треба якось до мене звертатися… – знітилася.
Жінка всміхнулася без добра. Смикнула за руді коси.
– Руда. Я зватиму тебе Руда. Прибери волосся.
Люба скрутила волосся на потилиці.
– А мені як вас звати?
– Хазяйка!
Ну, стерво! Звісно, гидке пузате стерво, а п’ятдесят баксів за один прихід справно платить. Тричі на тиждень з четвертої до дев’ятої вечора Люба з таким завзяттям вичищала хороми у «Царському селі», що й хазяйка здивувалася.
– Що ти все либишся, як дурна?
Люба знизала плечима і вирішила обійтися без одкровень.
– Можу не посміхатися.
– Не посміхайся, – наказала хазяйка.
Увечері, витративши половину заробітку на харчі для всієї компанії, Люба сиділа на килимку двадцятисемиметрового космосу на Костянтинівській
– Вона вагітна? – спитав Гоцик.
– Яке?! Їй років сто! – розсміялася Люба. – А у її чоловіка погані очі. Риб’ячі. Він спеціально кладе гроші у непримітних кутках… Перевіряє, чи візьму.
– Про стиліста знає? – зацікавився Макар вдачею жирних.
Люба знизала плечима.
– Хочете прикол? Хазяйка вважає, що «Чорний квадрат» написав Малєр, а Малевич – то такий маловідомий композитор. Принаймні коли вона обвішувалася діамантами, щоби сяяти у філармонії, то збиралася на Малевича.
– Забашляє, їй і Малевич зіграє. Устане з труни і зіграє, – докинув песиміст Макар.
– Вони жалюгідні й нікчемні, – підвела риску Люба. – Я ніколи не буду так жити. Ніколи! Це смішно.
За два місяці стало не до сміху. Люба повернулася з «Царського села» роздратованою і приголомшеною. Показала Макару і Гоцику поколоті пальці: хазяйка спеціально розкидала під меблями голки. Якщо голка лишиться, значить, Люба у цьому місці підлогу не мила.
– Я її на шматки порву! – визвірився Гоцик, а Макар уже підхопився громити жирних.
– Ні, братчики… Не треба, – безпорадно.
Так Макар із Гоциком дізналися, що у веселої азартної Люби теж бувають похмурі дні.
– Плюнь на них, – порадив Гоцик.
Вона раптом усміхнулася.
– Гей, голото! Не вистачало, щоб ми через жирних депресували. Будьте ви людьми, зваріть Любі кави, бо у Люби пальчики болять! Коли ми станемо багатими, жирних не буде. Тільки розумні. Повірте мені.
– Маєш арґументи? – спитав Макар.
– Звичайно, – на повному серйозі. – Ідеологію споживання винищать закони фізики. Жирні просто луснуть. Залишаться тільки розумні.
Розбурхалися. Півночі просиділи в тісній кухоньці. Шкода, що осінь з веранди вигнала. На веранді до ранку мріяли б. Обпікали губи гарячою кавою, серця – гарячими думками. Під ранок позасинали на килимку.
За день Люба знову зібралася у свої найми. Макар і Гоцик не повірили: невже?! Спочатку відмовляли, потім намірилися з Любою йти, а винахідливий Гоцик навіть запропонував свої шкіряні рукавички – про всяк випадок. Люба посміялася: не треба, і без рукавичок впорається. І тоді Макар вирішив використати останній арґумент.