РАЙ. Центр
Шрифт:
Люба захвилювалася, тицьнула у ряди торб:
– Я ніколи не буду так жити! Ніколи! Вивчуся, стану незалежною, куплю квартиру в центрі, малу машинку, буду працювати, працювати, працювати! Зароблю багато грошей… Якщо вже жити в цій країні, то в центрі. Сюди стікаються кращі. Тільки тут і можна пробитися…
– Сюди стікається тільки бабло, – хмикнув Макар. На Любу глянув. – Звідки ти… дитя мрій?
– Хіба не однаково?!
– Макаре, зав’язуй з географією, бо вб’ю! – спокійно констатував Гоцик.
Макар розсміявся:
– Гоцик,
– Є такі окремі місця? – здивувалася Люба.
– Нема… – зізнався Гоцик. – Є окремі часи, що народжують патріотів… На будь-яких територіях. Так виходить.
Біля Фролівського монастиря зупинилися – Люба зачарувалася. Усе стояла і дивилася на старовинні маківки. Перехрестилася, прошепотіла щось тихо. На хлопців глянула, усміхнулася – куди тепер?
Ясна річ – на Андріївський узвіз. Он він, ллється на Поділ від Андріївської церкви. Нормальні люди зверху вниз Андріївським спускаються, а Люба з Макаром і Гоциком наверх почимчикували.
– Тут Булгаков… Ой, які хустки! Ви малювати вмієте? А я трохи можу. Янголят з крильцями. Бруківка яка розбита… Давайте заприсягнемося тут і зараз… – Очі сяють, Макара і Гоцика за руки вхопила. – Коли станемо багатими і шанованими, зробимо щось на згадку про себе. От, приміром… Вирівняємо бруківку на Андріївському.
– Нереально. – Макар.
– Що? – не зрозумів Гоцик.
– У нашій країні нереально бути одночасно багатим і шанованим, – пояснив Макар. – Ці два поняття взаємовиключні.
– Ми будемо першими, – вирішив Гоцик.
– Та ви що?! – Люба їм. – Уже є такі. Взагалі усі багаті поділяються на розумних і жирних. Розумних поки менше, але вони є.
За тиждень на Костянтинівську з розвідкою навідалася перукарка Ліда. Зуб поклала б на холодильник, що хлопці плюнули на її нахабство і з’їхали, а їй – гроші з трьох і одна квартирантка-чепуруха.
Із такими підбадьорливими думками Ліда постукала у двері.
– Любочко! Ти вдома, дитино?!
Замість Любочки свої двері відчинила Роза Сиґізмундівна.
– І як же ви всі мені остогиділи, осточортіли і набридли! – завела. – Лідо! Коли ти вже грошей наїсися? Га? Трьох виродків – мені під старий бік! Дайте автомата! Дайте! Я їх усіх постріляю! Одним патроном!
– Що?! – перукарка розгубилася. Сильніше кулаком у двері. – Квартиранти! Ви є чи як?
Відчинив Гоцик. Посміхнувся. А голос – невблаганний.
– Лідо! У нас за два місяці наперед… – нагадав. – І ми тебе не запрошували.
Біда, біда! Перукарці од прикрощів та жахливих підозр аж дихавку забило.
– А ну пропусти! – кинулася на Гоцика. Відштовхнула. Усередину.
Ой бабусю, глянь з небес! Червоний твій килимок – на підлозі. На килимку – дівка з хлопцем у самих трусах. Ні, не у самих… Ще у футболках. Лопають піцу, книжки
– Здрастуйте вам, – обережно. – А що це ви…
– Заліки! – Макар.
Люба книжку відклала, шмат піци – Ліді.
– Будете?
– А що це ви… Килим на підлогу кинули. А накурили! А пляшок…
– Пиво! – Гоцик з-за Лідиної спини.
– І як же ви тут оце втрьох?.. – не втрималася. – Де спите? Разом на дивані?
– По черзі. – Гоцик.
– То й добре. Утрьох – нормально. Це якби вчотирьох…
Гоцик глянув Ліді у вічі, запропонував:
– Спробуй…
– Та ні! – знітилася перукарка. – То я так… Образно. Двом хлопцям краще, щоби дві дівчини поруч були, а не одна…
Ушилася за мить. Гоцик упав на килим поруч із Любою і Макаром, поклав голову дівчині на голі коліна і сказав:
– Любо! А ніхто ж не повірить, що ми навчилися не хотіти одне одного…
– Особисто мене чиїсь думки не турбують, – вставився Макар. – А от що робити із власними?
– Мовчіть, голото! – розсміялася.
Макар із Гоциком навчилися визначати Любин настрій уже за кілька днів після її появи на Костянтинівській.
– Голото! Вар’яти! Cheeky beggars! Bastards амбітні! Ми – кращі! Це місто буде нашим! – вигукувала весело, вриваючись у двадцятисемиметровий космос, і хлопці знали – у Люби все гаразд.
Їм здавалося, у неї взагалі не буває похмурих днів. Сумку з ноутбуком і книжками кине, на раз-два від плити вже смачно пахне, одяг поскидає, до ванної, звідти гукає: «Дивіться, усе не зжеріть! Мені лиште…»
– Тебе пани не годують? – ковтав слину вічно голодний Гоцик.
– Щоби я після них недоїдки збирала? Переб’ються! – на ходу переодягається, на ходу їсть. До дверей. – Не сумуйте, голото!
Макар наказу не слухав, сумно дивився Любі вслід і, коли вона зникала з двадцятисемиметрового космосу, скептично кривився:
– Ґеніальний план! Тричі на тиждень миє підлогу в жирних і сподівається тим розбагатіти…
– Контакти з жирними можуть бути корисними, – захищав Любу Гоцик. На відміну від дівчини, яка впевнено поділяла багатих на розумних і жирних, Гоцик усіх багатих вважав жирними, але блювати від того не збирався. Гоцик взагалі вирізнявся міцною психікою.
Люба теж спершу подумала саме про корисні контакти, коли після трьох тижнів безперервних пошуків підробітку однокурсниця Гізела крадькома тицьнула їй візитну картку аґенції з добору прислуги і просила про це нікому не говорити, бо аґенція належала Гізелиній мамі, а пишатися цим у демократичній Могилянці було справою, з одного боку, ризикованою, з іншого – клопіткою, бо відверто бідних спудеїв в академії вистачало і кожен шукав додаткову копійчину. Люба поклялася мовчати і того ж дня помчала у розкішний офіс на Печерську.