Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Солдатенко Валерій Федорович

Після довгих дебатів було ухвалено резолюцію: «Українська Дентальна Рада, вислухавши доклади делегації товаришів солдатів, що мешкають в Грушках, і членів Центральної Ради, які були надіслані 21 червня в об’єднане засідання представників української частини місцевого гарнізону, постановила:

1) закликати товаришів солдатів, що мешкають в Грушках, до національної громадської дисципліни, яка мусить керувати озброєною революційною українською демократією.

2) в інтересах української національної справи, запропонувати товаришам солдатам негайно виконати приказ Генерального комітету і виступити до указаного комітетом українського запасного полку»¹⁸⁴.

Суперечності набули нових масштабів.

Солдати-грушківці дедалі активніше йшли по шляху самочинної організації. Вони обрали собі командира (вже як командира полку ім. П. Полуботка) — прапорщика Романенка і виконком полкового комітету у складі: голова — прапорщик Майстренко, члени — прапорщик 98-го запасного піхотного полку Стріленко, рядовий 635-го піхотного Киселинського полку Сподаренко, рядовий Осадчий, секретар-єфрейтор лейб-гвардії Гродненського гусарського полку Квашенко¹⁸⁵.

23 червня в друкованому органі УСДРП «Робітничій газеті» з’явилась симптоматична редакційна стаття «Хто робить дезорганізацію?» її автори зробили спробу підвести громадську думку до висновку про те, що винні у загостренні ситуації з солдатами-полуботківцями вищі військові командири на чолі з військовим міністром, які чинять перешкоди для направлення українського поповнення саме у корпуси, визначені для українізації. «Результати такої політики ми бачимо вже. У Києві збилося декілька ешелонів з різних губерній. Ці ешелони мали йти на фронт. Але дізнавшись, що українців обманюють, вони зупинились у Києві й не хотять їхати, поки їх не сформують у полк і не гарантують, що пошлють тільки в українські корпуси.

Розуміється, це вчинок неправильний, самочинний. Він порушує той план формування українських частин, який виробив Військовий Укр. Генеральний комітет і на який згодилось правительство. Це непорядок, дезорганізація. З цим треба боротись.

Але ж, хто ж перший той непорядок заводить? Чому вищі російські військові власті так безцеремонно ламають своє слово і сміються як з самих себе, так і з українців? Для чого вживаються всякі заходи, щоб не додержати свого обіцяння?»¹⁸⁶.

Проте Центральна Рада, УГВК добре розуміли, що лише такими статтями справі не зарадити. Тим більше, що анархічно-деструктивна пропаганда поширювалась в солдатському середовищі і загрожувала надзвичайно неприємними наслідками. Тому Український Генеральний військовий комітет 26 червня звернувся до українців Київського гарнізону зі спеціальним наказом-відозвою (наказ № 5). В документі, зокрема, говорилося: «Ходять чутки по Києву про те, що провокатори та прислужники старого царського ладу під’юджують українців-солдатів до безчинства, бешкету та погромів. Ходять чутки, що ці пройдисвіти під’юджують темних людей навіть розігнати Українську Центральну Раду, Український Генеральний Комітет і захопити власть в свої руки. Сі пройдисвіти каламутять людей, викликають неспокій, не дають ні Центральній Українській Раді, ні Генеральному Комітету працювати над добром України»¹⁸⁷.

Попереджаючи солдатів про небезпеку подібної агітації, УГВК разом з тим звертався до свідомості українських солдатів і офіцерів: «Стійте на сторожі революції і ладу на Україні, не допустіть до того, щоб наша довгожданна і великими жертвами здобута воля України була скаламучена і знесилена темними людьми та всякими пройдисвітами!»¹⁸⁸.

Саме в той час до Києва прибули міністри Тимчасового уряду — О. Керенський, М. Терещенко і І. Церетелі. В складних переговорах з Центральною Радою йшов пошук компромісу. Ситуація з полуботківцями на цьому фоні виглядала не лише невчасною, непривабливою, а й просто розпачливою. Можна, очевидно, зрозуміти М. Грушевського, який на засіданні Центральної Ради 28 червня на запитання Біляшівського про хід влаштування справ з полуботківцями ухильно відповів, що УГВК в цьому питанні ввійшов у необхідні зносини

з відповідними інституціями¹⁸⁹. Насправді, Генеральний комітет вдався до одного з відчайдушних, водночас ризикованих кроків — розпорядився зовсім припинити видавати їжу полуботківцям. У відповідь останні провели 29 червня демонстрацію біля Педагогічного музею, де працювала Центральна Рада.

У передчутті дуже неприємної перспективи 1 липня 1917 р. питання про полуботківців обговорювалося на засіданні Генерального Секретаріату Центральної Ради. Спроби деяких українських лідерів зняти з себе, відповідальність за вчинки грушківців були відкинуті. Підполковник Поплавко (член УГВК) вступив в полеміку з генералом Л. Кондратовичем (теж членом УГВК) і доводив, що Генеральному комітету, незалежно від того, визнають його військові власті, Тимчасовий уряд чи ні, слід вдатись до рішучих дій. Адже УГВК закликав українських солдатів до українізації і тепер не має права відходити в сторону від їхніх домагань. «Ми стоїмо перед «полуботківщиною», — прямо заявив Поплавко. — Коли ми не задовольнимо тих бажань, з якими йдуть до нас люди, то знайдуться інші, котрі зіграють на бажанні людей і поведуть їх за собою. Ми стоїмо перед загрозою втеряти всякий авторитет і вплив на маси»¹⁹⁰. С. Петлюра змушений був згодитись з тим, що як на фронті, так і в тилу наростає стихійний рух солдатів-українців¹⁹¹. Ситуацію ускладнювали наполегливі домагання військових властей вивести з Києва полк ім. Б. Хмельницького — найнадійнішу опору Ради. Ю. Капкан стверджував, що він, скільки міг, відтягував відправку богданівців на фронт, «вважаючи, що полк потрібен в Києві». Прохав Центральну Раду як найвищу українську владу врештірешт визначитись у цьому питанні і дати йому вказівку, що робити¹⁹².

Але, судячи з усього, вийти на якісь чіткі, розумні рішення не вдалося.

З липня 1917 р. було ухвалено 2-й Універсал Центральної Ради, що став явним кроком назад у порівнянні з першим, означав відчутну здачу позицій Центральною Радою. Його обнародування дало додатковий привід силам, які були настроєні порівняно радикальніше, навіть більш екстремістськи, виступити з нападками на Раду. І полуботківці були саме тим середовищем, де такі нападки, де крайні лозунги могли знайти особливу підтримку.

Тим часом надходили відомості з фронту, де спроба наступу завершилася повним крахом, і журналісти досить яскраво описали трагедію. Звісно, це не додавало рішучості полуботківцям, дедалі пригнічувало і деморалізувало їх. Власне, фронтові події вплинули на все політичне життя Росії. Лавиноподібно накочувалась нова криза. Її спалахи в Києві віщували невідворотні громові удари, зважаючи саме на настрої полуботківців, на перспективу їх підтримки в інших військових частинах міста.

З липня на засіданні Малої Ради С. Петлюра оголосив у позачерговому виступі наказ головнокомандуючого про відправку на фронт полку ім. Б. Хмельницького. Голова УГВК схилявся до виконання наказу, висловлювався і за конкретну дату — 5 липня, вважаючи, що є достатньо сил, щоб дати відсіч будь-яким контрреволюційним замірам. Та ось знову виринуло питання про ставлення до полуботківців, і його обговорення значно змінило тональність загальної розмови. «Вісті з Української Центральної Ради» так передають хід дебатів:

«Д. Садовський: «Я думаю, що ми мусимо розв’язати сю справу в той спосіб, аби збутись мілітаристичних впливів, які б вони не були. Ми мусимо позбутись військової диктатури, яка може нам загрожувати.

Д. Стешенко настоює на тому, аби полк залишити. На це ми маємо не тільки моральну підставу, але й погляд Оберучева, який гадає, що нам мілітарна підпора обов’язково потрібна.

Д. Поплавко подає середню вихідну. Полк Полуботка залишити, але з тим, щоби вони усунули від себе всі непевні елементи.