Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Солдатенко Валерій Федорович

Тут М. Грушевський має на увазі провокацію, яку вчинив в ніч з 5 на 6 червня 1917 р. начальник київської міліції Лепарський. Він доповів командуючому КВО К. Оберучеву, ніби під кінець першого дня роботи II Всеукраїнського військового з’їзду було ухвалено терміново захопити всі найголовніші державні установи в Києві. К. Оберучев, не одержавши від М. Грушевського запевнення у відсутності такого рішення (а Голова Центральної Ради на засіданні з’їзду не був присутній), направив юнкерів для охорони банку, скарбниці, інших установ. На ранок з’явився наказ К. Оберучева із закликом до населення міста зберігати спокій. Однак дуже швидко з’ясувалося, що Лепарський вдався до звичайнісінької містифікації і нажив собі слави провокатора²¹⁸.

Різні газети протягом червня неодноразово поверталися до історії з планом захоплення міста українськими вояками (планом Лепарського), і він дійсно в деяких параметрах і конкретних моментах збігався з планом, за яким діяли і солдати-грушківці.

Проте виводити прямолінійно «план полуботківців» з «плану Лепарського», думається, все ж не варто. Більше вражає ж не збіг обох «планів», а їх непродуманість, недовершеність, відсутність кінцевої мети.

Це ж підтверджується і відсутністю чіткої логіки у мотивуванні дій полуботківців: «Розглядаючи сучасне становище народів, які населяють Росію, ми бачимо, що український народ не має тих прав, яких домагається кожна окрема нація і які мають належати кожному окремому народу. Висунутий Російською революцією лозунг самовизначення народів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Для цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з Російським Урядом. Визнаючи Українську Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли ми все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Українській Центральній Раді. Тоді вона повинна буде порядкувати як у Києві, так і на всій Україні як у своїй хаті…»²¹⁹.

Щонайменше — викликає подив та обставина, що творці плану розраховували в разі його реалізації привести до повновладдя силу, яка поки що явно ухилялась від прямої, відкритої конфронтації з Тимчасовим урядом, не йшла на рішучі кроки щодо державного самовизначення України. З цього погляду в Києві на той час існувала лише одна скільки-небудь впливова, відома організація, що намагалась, тиснути на Центральну Раду, вимагаючи від неї кардинальнішої позиції. Це був Український військовий клуб ім. П. Полуботка на чолі з М. Міхновським. Зрозуміло, що реакція клубу на обнародування 2-го Універсалу могла бути лише негативною, що й зафіксував документ. (До речі, згадка про 2-ий Універсал — ще один доказ остаточного прийняття плану — 4 липня 1917 р.).

Водночас привертає увагу певний алогізм конструкції другої фрази вищенаведеної цитати: «Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні». Із значною мірою вірогідності можна думати, що частина фрази, взята в дужки, з’явилась набагато пізніше від основної її частини. Остання могла бути сформульованою лише напередодні, в момент, чи відразу після ухвалення 1-го Універсалу (тобто близько 10 червня 1917 р.).

Щодо правомірності подібного роду міркувань слід послатись і на досить цікаві свідчення одного з найближчих друзів М. Міхновського — С. Шемета. В 1925 р. він опублікував спогади, в яких стверджував: «У Міхновського вже в червні 1917 року повстає план проголосити державну самостійність України, спиратись на сили Богданівського полку. При тодішнім безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на сій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української Держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивилися на цей акт проголошення самостійності і на богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитися без головного свого керівника. За порадою Клима Павлюка був викликаний з Симбірську кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх полуботківців зробив добре вражіння. Втаємничений в самостійницькі плани полуботківців, Капкан на всі їхні пропозиці»ппристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого того плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же самий час в зносини з головою обібраного Військовим З’їздом Комітету Симоном Петлюрою і з петлюрівською соціалістичною більшістю цього комітету, присягу свою зламав. План проголошення державної самостійності України таким чином упав»²²⁰.

Зі слів С. Шемета можна зробити висновок, що самостійницькі настрої М. Міхновського в червні (а не липні) втілились у намір (план) проголосити державну самостійність України (не задля реалізації 1-го Універсалу, а, навпаки, — всупереч йому). Основним знаряддям мав послужити при цьому полк ім. Б. Хмельницького (про полуботківців — жодної згадки). Важливо звернути увагу і на те, що «план… упав» через зраду Ю. Капкана, а не в результаті спроби його здійснення через полуботківців.

Останнє зауваження має спеціальне сутнісне навантаження. Адже значного поширення знайшли твердження одного з найавторитетніших дослідників життєвого шляху і творчої спадщини М. Міхновського — П. Мірчука. З посиланням на спогади С. Шемета П. Мірчук пропонує вже такий, надто відмінний від вищенаведеного план: «Міхновський уклав зі своїми однодумцями план збройного виступу з метою перебрання

в Києві та в усій Україні фактичної влади в українські руки та передання її — Українській Центральній Раді як формальному й фактичному урядові самостійної Української держави. Міхновський вірив, що керівники Української Центральної Ради, переконавшись у безпідставності свого страху перед силою Росії та бачучи безсилля російського Тимчасового правительства протиставитись силою державницьким змаганням українського народу, всі як один закинуть свій «автономізм» та «федералізм» і сміливо перейдуть на шлях відвертого національно-державного самостійництва. Тим більше, коли їх не проганятиметься з керівних постів, а навпаки, передасться їм всю захоплену українськими повстанцями фактичну верховну владу в Україні.

Переведення переговору (очевидно, перевороту. — Авт.) в Києві лягло на сформовані вже два українські національні полки: «Богданівців» і «Полуботківців». Проголошення повної самостійності України мало відбутися на могилі Тараса Шевченка над Дніпром. Було вирішено повезти полк «Богданівців» пароплавом на могилу для участі в тому святочному проголошенні самостійності Української Держави, після чого полк мав повернутися до Києва, де тим часом «Полуботківці» повинні були захопити в свої руки всі важливіші пункти»²²¹.

Оскільки план М. Міхновського П. Мірчук викладає з посиланням лише на одне джерело — спогади С. Шемета, варто відзначити, які елементи відрізняють його від наведеного першоджерела, одночасно давши їм (цим елементам) оцінку. План виглядає аж надто фантастичним: затяті «автономісти» й «федералісти» мали «всі як один закинуть» свої принципи й пристати на самостійницькі державницькі ідеї політичного діяча, якого вони вважали не меншим ворогом, аніж більшовиків. Можливо навіть більш небезпечним, оскільки допускали ще в той час співпрацю з організаціями РСДРП(б), а М. Міхновського вважали «українським фашистом», безвідповідальним авантюристом тощо²²². Проте, як це не дивно, а саме такі контури, як наведені С. Шеметом, окресляться пізніше у діях полуботківців.

П. Мірчук твердить, що проведення перевороту лягло на вже сформовані два полки — богданівців і полуботківців. В іншому місці своєї книги автор доводить, що саме М. Міхновський починає організовувати полуботківський полк²²³. Оскільки солдати-грушківці стали рішуче вимагати визнання їх полком ім. П. Полуботка, в двадцятих числах, точніше навіть наприкінці червня (Н. Падалка без будь-яких підтверджень називає середину червня²²⁴) виникає закономірне питання, чи не змістив П. Мірчук події у часі? Викликає і природний подив, чому сформований, фактично існуючий полк (богданівців) мав відправитись до Канева, тоді як із солдатами-новобранцями, чия боєздатність, організованість, політична орієнтація були більш ніж проблематичними, пов’язувався ключовий, найвідповідальніший пункт плану — захоплення Києва (з військами штабу КВО за деякими даними близько 60 тис. чоловік. — Авт.). Відправка богданівців до Канева в такому разі логічна лише в одному випадку — позбавити Центральну Раду єдиної військової опори в Києві.

Цікаво, що П. Мірчук випускає в своєму цитуванні останнє речення С. Шемета, де йдеться про провал плану, й натомість зазначає: «Капкан виявив змову Винниченкові й Петлюрі і за їхньою намовою здержав «богданівців» як їх новий командир від участі в заговорі і в умовлений час з полком богданівців на могилу Шевченка не поїхав.

Полк полуботківців, натомість, розвивав свою роботу згідно з планом безперебійно»²²⁵.

І, зрештою, ще один істотний момент. За С. Шеметом виходить, що план М. Міхновського провалився тоді ж, у червні 1917 р., і тоді ж, тобто ще до апогею полуботківського руху, він змушений був залишити Київ. Точно відомо одне — М. Міхновського вислано на Румунський фронт, проте коли це сталося, на жаль, немає даних. Але ні М. Грушевський, ні В. Винниченко, ні Д. Дорошенко, ні П. Христюк не вказують на прямий зв’язок висилки М. Міхновського з подіями 4–6 липня 1917 р. в Києві.

П. Скоропадський вважав, що «проти Міхновського з’єдналися обидві українські соціалістичні партії: есдеки і есери. Винниченко, Петлюра і Грушевський спільними силами старалися вирвати з його рук провід над національним рухом в війську, але це їм удалося зробити тільки за поміччю Керенського, який, як я чув, на прохання Петлюри заслав Міхновського (що був як адвокат прикомандирований до Київського військового суду) в дальній кут Румунського фронту»²²⁶.

Жодного разу прізвище М. Міхновського не згадується в документах, публікаціях українських газет початку липня 1917 р. Все це дає підстави вважати не лише недоведеними твердження про участь М. Міхновського у повстанні полуботківців, але й у підготовці його плану. Швидше можна згодитись на те, що М. Міхновський був незаперечним натхненником самочинного творення українських збройних сил як оплоту самостійної Української держави. І з цього погляду формування полуботківського полку на зразок богданівського (здійсненого за наполяганням М. Міхновського і за його планом) можна кваліфікувати як дітище М. Міхновського, втілення його намірів.