Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Солдатенко Валерій Федорович

Як цілісний і спеціальний документ, названий «План робіт 2-го укр. полку імені Павла Полуботка з 3 на 4 липня 1917 р.», він свого часу став надбанням колишнього міністра іноземних справ Тимчасового уряду, лідера кадетів і відомого історика П. Мілюкова. Як він опинився в нього — невідомо — «потрапив випадково не в ті руки, для яких він передбачався»²⁰⁵ (за Д. Дорошенком — через російську контррозвідку²⁰⁶), проте інтерес становить, звісно, чималий.

Щоправда, що в 20-ті роки деякі дослідники, серед них і Д. Дорошенко, поставились до цього документа (його, крім П. Мілюкова у власних руках більше

нікому не довелось тримати) з певною недовірою, пересторогою²⁰⁷. Інші, з посиланням на періодику 1917 р., шукали аргументів на користь його існування²⁰⁸. З часом же істинність плану полуботківців перестала братись під сумнів, хоч нових доказів ні в позитивний, ні в негативний бік вже не наводилось²⁰⁹. Через неможливість вивчення оригіналу документа, думається, можна все ж таки висловити припущення, що план дійсно існував. Твердженням і свідоцтвам П. Мілюкова можна довіряти, зважаючи не лише на його авторитет як високого професіонала. Порівняння пунктів плану і наступних дій повсталих наочно переконують у значному їх збігові, що важко пояснити простою випадковістю.

Суттєве значення має і датування плану «з 3 на 4 липня 1917 р.», що наводить на думку про завчасну підготовку документа, до якого були внесені певні корективи після перенесення моменту виступу на добу (наприклад, згадка про 2-ий Універсал Центральної Ради, опублікований в газетах 4 липня 1917 р. — Авт.).

Єдине, що викликає якщо не сумнів, то, принаймні, питання — це купюри документа (що криється за пропусками?)

Повернемося до документа, введеного в обіг П. Мілюковим, ним передбачалося: «1) Сповістити окремими листівками всі українські частини Києва о першій ночі, що 2-й укр. імені Полуботка полк виступає;

2) о третій годині ночі зайняти всі важливі пункти Києва, для чого: а) захопити головне помешкання Оберучева: тут буде знаходитись весь наш вик. комітет. Це — головне місце, тут буде наш резерв… б) захопити кв. Лепарського (начальника міліції)… в) штаб кріпості, Цитадель;…г) Раду робітничих і солд. депутатів., д) штаб Київської військової округи..: там головна військова сітка, склад військових бланків, типографія, ж) Товарова станція., з) скарбниця… і) банк… к) головна квартира міліції… л) мости на Дніпрі… м) Жидівський базар»²¹⁰.

На чолі повсталих мало бути «своїх 6 людей, котрі мусять усім завідувати і вести повстання». Це «молодший урядник Осадчий (автор плану) — «голова», Квашенко — секретар, поручик Романенко (що пристав неохоче), прапорщик Майстренко (найдіяльніший керівник), прап. Стріленко і мол. урядник Сподаренко»²¹¹.

За твердженнями М. Падалки організатори заворушення «вживали всіх заходів, щоб виступ був найбільш організованим; були спроби налагодити контакт з деякими частинами українського війська, що виділилися з московського і перебували по різних місцях України, як напр. Полтава, Кременчук та ін.»²¹².

В ході слідства у справі полуботківців з’являлись твердження, що згідно плану повсталі мали на меті захопити лише військові об’єкти, а цивільні пункти вони зайняли «по ходу», «між іншим»²¹³. Такі міркування викликають певний сумнів. Як знати, чи не могли вони з’явитись через бажання судити полуботківців не за цивільним кодексом (повстання в революційну добу швидше закономірність, аніж алогізм, безсумнівно кримінальний злочин), а за порушення військової присяги?

За

оцінкою П. Мілюкова, який застерігає, що полуботківський епізод він викладає за офіційними даними, все «підприємство було задумане надто поспіхом і надто кустарно. Але все ж нитки підприємства йшли далі полкової організації «полуботківців». Власне, ця організація була ознайомлена з планом лише в останню хвилину. Із десяти членів полкового комітету п’ятеро висловились проти пропозиції Майстренка заарештувати полк. Оберучева і поруч. Лепарського, захопити установи міста і потім передати владу Ц. Раді. Майстренко приніс підкріплення — валізу з кількома пляшками горілки, пригостив членів виконавчого комітету і схилив на свій бік ще трьох. Потім, розробивши «план» і відозву до гарнізону (що не дійшло між тим за адресою), вик. комітет запросив всіх сотенних командирів і, пригостивши тих, які заперечували, розподілив між сотнями різні доручення…»²¹⁴.

Щодо деталей, які, за П. Мілюковим, супроводжували прийняття плану, то навряд чи в них можна беззастережно вірити. «Горілка» як аргумент з’являлася завжди, коли понад усе, будь-якими засобами прагнули дискредитувати український національний рух. Мабуть, такою ж мірою це стосується і зауважень відомого історика щодо сил, які стояли за підготовкою виступу полуботківців.

«Невизначеністю становища, — пише П. Мілюков, — користувались, звичайно, елементи, які прагнули до повного відділення України від Росії. їх було ще небагато, вони не були сильними і змушені були укривати свою діяльність від стороннього ока. Але у вирішальні моменти ця діяльність все-таки виходила назовні. Таким виключним моментом, який викривав підпільну роботу більшовиків на Україні, стала підготовка руху, що стояла в безпосередньому зв’язку з Петроградським повстанням 3–5 липня»²¹⁵. В цих твердженнях — ціла низка неточностей, недомовок, свідомих перекручень. Найсуттєвіші з них — причетність більшовиків до самостійницьких замірів (навіть не варто доводити, як вони були далекі від них) і безпосередній зв’язок київських і петроградських подій. Жодними фактами, документами довільно скомпоновані висновки не підтверджуються.

Проте П. Мілюков твердо стоїть на своєму. За його логікою, тяжким становищем полуботківців «скористались партійні керівники, щоб провести за допомогою «полуботківців» військове повстання в місті, приурочене на той час, коли і в Петрограді готувалось повстання більшовиків…Сам виступ було намічено спершу з 3 на 4 липня. Але так як до цього часу не була завершена попередня підготовка, то вирішено було відстрочити виступ на день»²¹⁶.

Очевидно, це якраз той випадок, коли два начала — політичне і наукове не змогли замиритись і, як правило, постраждала істина. Ненависть до політичного супротивника виявилась настільки великою, що взяла верх над тверезим аналізом.

Справедливості ради варто сказати, що П. Мілюков далеко не єдиний, кому довелося зазнати душевного роздвоєння, мук внутрішньої боротьби і самовизначення. М. Грушевський теж розв’язував подібну проблему. Щоправда, вістря його політичних випадів спрямовувалось у інший бік. Голова Центральної Ради, посилаючись на відомості УГВК, зауважує, що полк полуботківців в ніч з 4 на 5 липня «задумав виконати той план, про який оповідано місяць тому Лепарському: захопити головніші установи міста Києва — і не знати властиво, що далі: чи організувати нове українське правління, чи віддати Центр (альній) раді фактичну владу, — се зісталось секретом організаторів, які потім непомітно зійшли з [і] сцени, не відкривши своїх планів»²¹⁷.