Рубаї (з іл.)

Хайям Омар

* * *

61 Фортуні попелу на голову насип, З місяцевидою гуляй і пий! Звели б Тебе давно у гроб думки, якби піддався. Нікого не вернув землі холодний глиб!

* * *

62 Хіба у всесвіті найкращий твір - не ми? В очах у розуму зіниця й зір - не ми? Це

коло всесвіту скидається на перстень, А камінь, що горить ясніш од зір,- це ми.

* * *

63 Якщо ти любиш пить, до мудрих прихиляйся, З тюльпановидими, веселими впивайся. Впивайся, та не так, щоб дивувались люди: Потроху, зрідка пий і від людей ховайся.

* * *

64 Дні весело збувай: свіжіша від тюльпана, Хай дівчина тобі всміхається кохана! Бо незабаром емерть, як чорна буря, зірве Сорочку днів твоїх, як пелюстки з тюльпана!

* * *

65 Як гарно: на квітках - росинки прохолодні, I дівчина в квітках. Ну що ж: напередодні Було усякого - про те тепер не згадуй, Все, що було, забудь: найкращий день - сьогодні.

* * *

66 Я хворий, для душі вже плоть моя тісна. Живу без випивки - чи виживу, хто зна? Та найдивніше те, що від ції хвороби Немає й засобу, крім доброго вина.

* * *

67 Страшним потоком кров тече у мене з серця, У струмі сліз моїх півкраю захлинеться. Кривавим жолобом зробилась кожна вія! А вії опущу - новий потоп почнеться.

* * *

68 Якщо Творцю неприйнятні мої бажання, То як же здійснити мені мої бажання? Коли усе, що хоче Бог,- високе й чисте, То, значить, грішні і брудні мої бажання!

* * *

69 Ті, що освіти та знання надбали, Що світочем наук для нас палали, Не здужали із тьми цієї вийти: Сказали баєчку - і в сон запали.

* * *

70 Хто землю цю створив, ким небеса підперті, Від кого душі в нас, мов жорном, сумом стерті, О, скільки пишних уст і лиць ясних, як місяць, У землю заховав, в тісну шкатулу смерті!

* * *

71 Свого

майбутнього ніхто не прозирне. Навіщо й думати про те, що неясне? I хвильки не марнуй (якщо не збожеволів), Бо й не зоглядишся, як вік твій промине.

* * *

72 Ковтає крапельку розбурхана ріка, На землю падає пилиночка легка. А як же ти живеш? Хіба не так зникаєш, Як та дрібнесенька у вихорі мошка?

* * *

73 Хоч у гріхах бридких мої загрузли ноги, Я не журюсь, як той, хто жде згори підмоги. З похмілля гинучи, я знову буду пити Й минати з милою мечеті й синагоги!

* * *

74 Журитись завтрашнім, о друже мій, не слід: Вважай за знахідку скороминущий світ. Ми завтра кинемо шинок цей і пристанем До товариства тих, кому сім тисяч літ.

* * *

75 Хто в найтаємніше спроможний зазирнути, Той не шукає втіх і не боїться скрути: Якщо добро і зло - минущі, то байдуже, Слабим чи лікарем тобі судилось бути.

* * *

76 Ти був краплиною, тією, що назовні Огненні спалахи виштовхують любовні. День проживеш, а там... розвіє вітер прах твій! Тож майся весело і випивай уповні!

* * *

77 У мірочці вина топлю свою досаду, Побіля келиха, як багатир, засяду. З умом і вірою розлуку взявши тричі, Весілля справлю я з дочкою винограду.

* * *

78 Цей караван життя - предивна річ: Так мало у ньому щасливих стріч! Ей, чашнику, про судний день не думай! Лий, лий вино, бо пропадає ніч!

* * *

79 Весь вік про гурій пишновидих снитиму, Щодня вино - лози дарунок - питиму. Хай Бог пошле тобі покуту, кажуть... Хай шле, дарма, а я своє робитиму!

* * *

80 Вже сонце свій аркан метнуло ввись - і от У келих Кай-Хосров укинув свій клейнод. Пий, не міркуючи, бо всіх пора світання Коханки голосом зове до насолод!