Руді сестри
Шрифт:
— Яку посаду ви обіймаєте в міністерстві? — немов знічев'я спитав Пліній.
Новільйо, почувши запитання, завмер, не донісши сигарети до рота, й вороже зиркнув на нього.
— Хіба вас це обходить? — відповів розгублено.
— Даруйте! — трохи зніяковів Пліній. — Я не мав на думці нічого поганого.
— Поганого чи доброго, але ліпше не запитувати про те, що вас не повинно обходити. Я працюю в міністерстві там, де мені до вподоби. Це вас влаштовує?
Службовець до такої міри обурився на запитання, що кілька завсідників повернули до них голови, чекаючи сварки.
Пліній лиш зціпив зуби й опустив очі. Та минуло кілька
— Ще раз перепрошую, я не хотів вас образити.
— Ви просто зле виховані! — глухо відказав той з викликом в очах.
— Послухайте, друже, — сказав Пліній, нараз переставши усміхатися. — Ви, здається, забуваєте, що я репрезентую владу й не збираюся терпіти таку нечемність. Тому, гадаю, для подальшої нашої розмови найпридатнішим місцем буде комісаріат. Якщо ваша ласка, прошу пройти туди зі мною зараз же.
Хоча вони й стишили голоси, всі найближчі сусіди не зводили з них очей. Надто ж чотири жінки, що сиділи за столиком навпроти. Старша з них, запевне верховодка, — кирпата, з чорною кучмою пофарбованого волосся й високо підголеною потилицею— безперечно симпатизувала Новільйо, бо дивилась на Плінія так, наче ладна була кинутись на нього. Підстаркувате подружжя, затулившись однією газетою, також, здається, нетерпляче очікувало скандалу.
Пліній підвівся і, поправляючи вузол краватки, чекав.
— Щось сталося, Новільйо? — підхопилася зненацька жінка з підголеною потилицею, виказуючи намір прийти йому на допомогу.
— Ні, дуже дякую, пані Фе, — відказав Новільйо, котрий, правду кажучи, видавався досить збитим з пантелику наказом Плінія. Такий поворот справи привів його до тями, і він, спо-хопившись, поклав руку Плінієві на плече.
— Прошу вас, Гонсалес, сядьте на кілька хвилин, а потім підемо, куди скажете… Я перепрошую за свій спалах. Часом я втрачаю самовладання. Я скажу вам усе, що ви забажаєте…
Пліній, змірявши його суворим поглядом і, немов показуючи, що робить велику ласку, знову сів, трохи відсунувшись од столу, як у себе в комісаріаті.
Новільйо покликав кельнера й спитав Плінія, що йому замовити. Той поклав за краще приховати своє невдоволення й погодився на ще одне пиво.
— Ще раз прошу вас, Гонсалес, — стомлено мовив столяр, — вибачити за мою поведінку, але моє службове становище украй складне, і будь-яка згадка про це мене дуже дратує.
— А все-таки, у чім річ? — спитав Пліній з крихтою іронії в очах.
— Бачите… Я працюю в міністерстві з 1929 року, пройшовши конкурс…
Старий за найближчим столиком, вдаючи, що дивиться десь убік, поклав руку дівчині на стегно. Вона, задерев'янівши, втупилась очима в мармурову стільницю. Донья Фе — кирпоноса верховодка, перешіптувалася зі своїми подружками й неприязно поглядала на старого з дівчиною.
— Мене призначили до відділу концесій, — провадив Новільйо. — Працювало нас п'ятнадцять чоловік. Але 1931 року, як відомо, було проголошено Республіку, й той відділ скасували. Для ліквідації поточних справ нас лишилося тільки двоє — одна дівчина і я. Оскільки перед тим ми займали велике приміщення, нас перевели на горище, котре в ті часи було величезне, тобто без жодних переділок. З плином часу різні реформи й опоряджувальні роботи витісняли нас усе далі. Ми вже упорядкували всі справи, аж вибухнула війна. Від 1936-го до 1939 року усі про нас забули. Ми ходили на працю, аби згаяти
Кілька років по тому мій колега пояснив, що нам не дали відповіді, бо ніхто не знав, де міститься наше бюро. Усі працівники були нові й не знали плану будинку. Пригадую, один начальник підготував був рішення щодо нас, але, діставши серцевий напад, забрав той проект з собою в могилу. Потім я зробив ще одну спробу, та все дарма. Зрештою ми зневірились, зрозумівши, що всім до нас байдуже, і 1945 року я поклав зайнятися якоюсь корисною діяльністю. Адже негоже сидіти склавши руки аж до пенсії. Ви розумієте, Гонсалес, в моєму віці, а мені лишилося якихось три роки до пенсії, немає сенсу труїти собі життя. Втрачене на підвишках платні за всі ці роки ми надолужуємо ремеством. У цьому житті кожен має свій шлях, і не варто опиратися долі. Наприкінці місяця ми сходимо вниз, підписуємо відомість, беремо конверта з платнею й вертаємо до своєї праці. Коли іноді хтось питає, де ми працюємо, відказуємо: «Там, де завжди», та й по всьому…
Тепер ви, Гонсалес, легко можете собі уявити, як я нервуюся щоразу, коли думаю, що насамкінець кар'єри хтось може нас викрити. Адже я не якийсь там шахрай, а тільки побічний продукт, бюрократичного апарату… Вже тридцять років я не браз до рук жодного документа. Так само вона.
— А вона ваша дружина? — спитав Пліній, потішений почутим.
— Ні… Секретарка. Вона має своє помешкання, я-своє. Звісно, пропрацювавши стільки років разом, ми майже зріднилися.
— Так-так.
— Благаю вас, Гонсалес, заради всього святого, не розповідати про це нікому із знайомих. Яка вам користь з того? Я робив для держави все що міг, але марно. Врешті-решт, в усіх подібних установах є мертві душі, котрі задурно одержують платню… Я дещо знаю про це. Якщо хтось опинився в такому становищі не зі своєї волі, не варто терзати себе докорами сумління.
— Можете не потерпати, Новільйо, мовчатиму, як могила. А втім, не думаю, щоб в Іспанії було багато таких, як ви.
— Е, не кажіть! — жваво озвався той. — Тобто я не хочу сказати, що багато, — поправився він, — але достатньо. Якби я вам розповів… Приміром, ота кирпата жінка, котра була питала мене, чи нічого не сталося, — моя добра знайома. Так от вона протягом багатьох років одержує дві пенсії.
— Не може того бути!
— Але це так. її батько десь там служив. Помер, і відтоді їй платять дві пенсії замість однієї.
— А звідки береться друга?
— За іншого небіжчика, котрого вона й у вічі не бачила й не знає, де він працював. Отак і живе у розкошах увесь свій вік… У цій кав'ярні буває також один чоловік, тут ми всі одне одного знаємо, котрий одержує запомогу за медаль, якої він зроду не мав, ба й у війську ніколи не був.
— Диво, та й годі!
— Ми прозвали його «героєм».
— А хто він за фахом?
— Сажотрус.
— Ну й життя, Боже милостивий! — вигукнув Пліній.
— І повірте мені, Гонсалес, що з сестрами Пелаес мене зв'язує лиш давня приязнь і взаємні послуги. Відтоді як їхній батько допоміг мені влаштуватися на працю, після конкурсу, звичайно, ми дуже заприязнилися. І скільки я не сушу голову, не бачу причини їхнього зникнення.