Руді сестри
Шрифт:
— А хто ж тоді знав про нього? — прискалила око служниця.
— Їхній кузен Хосе Марія Пелаес, — неохоче відказав Пліній.
— Я й гадки про це не мав, — боронився далі Новільйо.
— Що, на вашу думку, могло спонукати їх так поспішатися, та ще й з пістолем? Адже ви їх знали стільки років…
— Це справді на них не схоже. Можливо, їх хтось шантажував, вимагаючи грошей…
Пліній здивовано подивився на нього.
— Атож, — провадив Новільйо. — Може, вони пішли на призначену їм зустріч й утрапили там у пастку.
Пліній скептично похитав головою.
— Вони не
— Але, — вигукнув Новільйо, пишаючись зі своєю тямущості, — в таких випадках гроші не беруть, а кладуть у конверт газетні витинанки.
— Ви гадаєте, що в них стало сміливості зустрітися з шантажистами?
— Власне, мене це не здивувало б. А тебе, Пальміро? — обернувся він до опасистої секретарки, яка слухала їх, витріщивши очі.
— Мене теж. Вони такі імпульсивні, що від них можна сподіватися чого завгодно.
— Я теж не здивувалася б, — встряла в розмову Гертрудіс. — Часом для них доволі іскри, щоб спалахнути.
— Чули? — вдоволено відзначив столяр. — Більшість поділяє мою думку.
Пліній погладив себе по підборіддю й, примруживши очі, втупився перед себе. Зрештою труснув головою й мовив:
— Коли хтось невідомий вимагає грошей, а віддавати їх не хочеться, зголошуються до поліції або ж попереджають кого-небудь, куди йдуть.
— А якщо вони не хотіли розголошувати ім'я того невідодомого? — зауважив Новільйо тоном всезнайка.
— Наприклад? — пильно подивився йому в вічі Пліній.
— Наприклад… Чи я знаю? Це лиш припущення. Хіба не ви казали, що у них могла бути якась таємниця?
— Це припущення можна взяти до уваги тільки в тому випадку, якщо ви назвете підозрювану вами особу.
— Нікого я не можу назвати. Мене єднає з ними велика приязнь, але мені невідомі їхні секрети.
— Гаразд, — підсумував Пліній. — Я лиш хотів, друже Новільйо, зазнайомитися з вами й налагодити контакт. Прошу вас подумати, можливо, ви згадаєте якісь цікаві факти, що могли б придатися мені в розслідах. Невдовзі я навідаюсь до вас.
— Я залюбки зустрінуся з вами в будь-який зручний для вас час… Але тільки не тут. Зателефонуйте мені на один з оцих двох номерів, і я прийду, куди загадаєте. Буду вам вельми вдячний.
І черкнув на папірці номери телефонів.
— Згода, — мовив Пліній, розуміюче поглянувши на верстат. — В разі потреби я зателефоную на один з оцих номерів… трьома дзвінками.
— Другий телефон — домашній.
— Ходімо, Гертрудіс!
Пліній потиснув руку Новільйо й подався за проворною служницею тим самим лабіринтом назад.
— Ви не годні собі уявити, як вони накинулись на мене за те, що я привела вас сюди. Мало не покусали мене. Хоча я й сказала, що не могла відмовити поліції. Ясна річ, вони не хочуть, щоб хтось знав про їхній сховок.
— І давно вони тут?
— Та ще з-перед війни, казали панночки.
— Він одружений?
— Удівець. Але, схоже, давно вже злигався з Пальмірою, з котрою працює бозна-скільки років.
— Що за світ, Боже милостивий! — зітхнув детектив.
Пліній звелів служниці прибрати до його повернення в помешканні й відповідати
Невдовзі він опинився на вулиці Баркільйо. До праці, в помешкання Рудих сестер вертатися не хотілось. Що йому там робити? Не мав анінайменшої охоти знову дурно накручувати телефон. Тож зайшов до бару «Ріофріо» випити кави, щоб якось згаяти довжелезний день.
Зненацька його діткнуло почуття обов'язку. Навіть на вимушеному дозвіллі він завжди думав про роботу. Він мусить з'ясувати, що сталося з сестрами Пелаес, мусить знайти їх живих чи мертвих, що з цілковитою слушністю вимагає од нього дон Лотаріо. У припливі енергії Пліній розплатився за каву, вийшов на вулицю і, заклавши руки за спину, рушив у напрямку оселі Рудих сестер.
Там він застав Долорес Арнічес, кравчиню. Гертрудіс затримала її до приходу Плінія. Худорлява жінка в окулярах, з блукаючим поглядом, ледь кивнула на знак вітання. Служниця пояснила, що Долорес ходить сюди раз па тиждень у кравецьких справах. А востаннє була тут саме того дня, коли зникли Руді сестри.
— Та хай сама розповість!
І Долорес забубоніла, мов той школяр, що відповідає завчений урок, — з безживними руками й очима, ворушилися тільки тонкі й сухі, як шкуринки хліба, вуста.
— Отож, пане інспектор, я приходжу сюди близько одинадцятої. Того дня сніданок мені подали, як завжди, до кравецької. Потім я взялася до праці. Вони заходили до мене, то одна, то друга, погомоніти. Так дійшло до обіду, і знову, як завжди, — я вже двадцять років ходжу сюди, — мені подали обід до кравецької. По обіді я звичайно трохи спочиваю на канапі. Вони, мабуть, теж прилягли, хоч я й не бачила, бо не виходила з кімнати.
Десь близько пів на четверту задзвонив телефон. І почалася веремія. Хтось із них, не знаю, котра саме, взяв слухавку. Разів зо два вона скрикувала з подиву. Але годі було щось дібрати — надто далеко до телефону. Потім прибігла друга, теж лементувала, щось перепитувала. Мене так і поривало вийти на коридор послухати, але я не насмілилась.
— А ті крики, що ви кажете, виказували радість, розпач чи, може, страх? — спитав Пліній.
— Важко сказати. У кожному разі були незвичні. Скорше окрики подиву, нетерпіння…
— Довго вони розмовляли?
— Та ні. Зовсім недовго. Але коли поклали слухавку, я почула в коридорі метушню. Певне, кинулись до ванної, затим до свого покою зодягатись, обидві враз, і все бігцем. Щось торохтіли між собою, сперечалися… Потім, десь за півгодини, до кравецької заклопотано зайшла панна Алісія, залишила мені на столику підвечірок та платню й сказала: «Нам зараз треба вийти в нагальній справі». Вона сказала «у справі», це я добре пам'ятаю. «Якщо скінчиш до нашого повернення, повимикаєш скрізь світло й причиниш двері. Побачимось у понеділок». Я навіть не встигла нічого спитати. І обидві — панна Марія вже чекала в коридорі — хутко вийшли, грюкнувши дверима. Та й дотепер, як сказала мені Гертрудіс, не повернулись.