Руді сестри
Шрифт:
— Ні, Мануелю. Вони це роблять у міністерстві.
— У міністерстві?
— Атож.
— Нічого не втямлю. І вони у дружніх стосунках з твоїми панночками?
— У дуже дружніх. Прямо-таки нерозлийвода. Вони часто бачаться.
— А цьому панові Новільйо та його секретарці Пальмірі відомо про зникнення панянок Пелаес?
— Хто знає.
— То треба їх навідати. Може, розкажуть щось цікаве.
— Але не йдіть самі.
— Чого б це?
— Бо не втрапите до їхнього бюро.
— Я спитаю в
— А вам не скажуть. Ніхто не знає, де вони. Я запам'ятала туди дорогу з шостого чи восьмого разу. Доведеться вас супроводити, хоча це й буде їм не до вподоби. Але оскільки ви з поліції й коли вже таке сталося…
— Диво, та й годі! Знімай лишень попередник, і ходімо туди; негайно ж.
— Я готова, — відказала Гертрудіс, що весь ранок шукала приводу, щоб не прибирати помешкання.
Коли вони підійшли до входу в міністерство, куди дісталися підземкою, Гертрудіс впевнено перебрала владу до своїх рук.
— А тепер ідіть за мною, але так, щоб не привертати до себе зайвої уваги.
Пліній стенув плечима й мовчки подався за нею.
Невдовзі мусив визнати, що Гертрудіс мала рацію. Цілу чверть години вони йшли довгими коридорами, піднімалися крутими сходами, пробиралися горищем поміж усякого мотлоху, потім знову сходами, низькими темними кімнатами. Зрештою опинились у цілковитому мороці, й Гертрудіс тричі постукала в маленькі двері. Зачекали кілька хвиль. На відповідь пролунали такі самі три удари. Гертрудіс повторила умовний знак. Тільки після цього клацнув замок і двері прочинилися на три пальці. У смузі світла з'явилися окуляри й ніс.
— Хто? — спитав посідач окулярів.
— Це я, Гертрудіс, а зі мною поліцейський. Сталося нещастя.
Почувши таке й побачивши Плінія, чоловік в окулярах притьмом причинив двері.
— Перелякався, бідолаха! Я ж вам казала.
— Що будемо робити? — тихо спитав Пліній.
— Зачекаємо. Вони, певне, радяться. Минуло кілька хвилин, а за дверима анічичирк.
— Постукай ще раз! — звелів Пліній. — Щось довго вони радяться!
Гертрудіс застукала тричі, як і перед тим. Майже відразу в дверях знову з'явилися окуляри й ніс.
— Заходь сама, а він хай зачекає! — прохарамкав чоловік.
— Побудьте тут, Мануелю. Я зараз.
Двері відчинили так, щоб Гертрудіс могла втиснутися в утворену шпарину, і відразу замкнули на ключ.
У непроглядній пітьмі Мануель намацав сигарети і запалив. Прихилившись до стіни, чекав. Зрештою, коли він уже почав тупцювати на місці від холоду, почувся скрегіт ключа в замку. На порозі стояв у потертому піджаці й синьому попереднику майстрового Новільйо, котрий виявився досить високим і худорлявим.
— Прошу!
Кімната була величенька. З віконець під стелею сіялося тьмяне світло. Освітлення доповнювали дві переносні лампи, одна — біля в'язальної машини, за якою сиділа опасиста жінка в окулярах,
Гертрудіс з робленим інтересом роздивлялася на в'язальну машину.
Як тільки Пліній переступив поріг, Новільйо замкнув за ним двері на два оберти ключа й запропонував непроханому гостеві стареньке плетене крісло, котре стояло в самісінькому центрі кімнати, немов призначалося для звинувачуваного. Господар, спершись на свій верстат, розглядав Плінія з видимим невдоволенням. Він нагадував старого птаха: лисий, довгоносий, з жилавою шиєю. Брови й рідкий чуб, зачесаний упоперек всієї лисини, були запорошені тирсою.
Пліній завважив у кутку старосвітський телефонний апарат і скелет друкарської машинки під темно-зеленою сукниною.
Новільйо, котрий досі не зронив і слова, немов роздумуючи, чи не накивати йому п'ятами, врешті-решт запропонував Плінію на знак приязні свого кисета з тютюном. Вони повагом, як і годиться, скрутили цигарки, і Новільйо, сівши на свій верстат, сказав:
— Гертрудіс уже розповіла мені про зникнення доньок Пелаеса. Я нічогісінько не знав. То чим я можу прислужитися?
— Якщо ваша ласка, розкажіть мені все, що ви знаєте про них. Це може напровадити мене на якийсь слід.
— Я не можу розказати вам нічого такого, що могло б напровадити вас на слід. Сестер Пелаес я знаю чи не все життя, їхній батько, власне, рекомендував мене на цю посаду в міністерстві. Ці люди благородні й бездоганні.
— Розумію. Але в житті кожної людини, — сказав Пліній, маючи на увазі Рудих сестер, — бувають маленькі таємниці, що можуть прояснити її вчинки.
— Присягаюсь вам, що нічого подібного мені не відомо… А втім, цілком природно, що вони не втаємничували мене в усі свої справи.
— В яких взаєминах ви були з ними?
— Я вже казав. Нас єднає давня дружба і деякі замовлення, що час од часу я виконую для них самих або їхніх приятелів. Вони дуже прихильно ставляться до всіх знайомих своїх покійних батьків…
— Чи відомо вам, що панни Пелаес мали пістоль, який прихопили з собою в день зникнення?
— Що? — скинулась Гертрудіс, котра уважно дослухалась до розмови.
— То ви цього не знали, Новільйо? — наполягав Пліній, не звертаючи уваги на служницю.
— Ні, і гадки не мав. Та й звідки мені знати?
— І де був той пістоль? — спитала Гертрудіс, узявшися в боки й підступаючи до Плінія.
— Сумніваюся, що ти не знала… Він був під сінником ліжка однієї з панночок.
— Діва Марія! — з полегкістю зітхнула Гертрудіс. — Та ж хіба я могла це знати? Я ніколи й не торкалася їхніх ліжок. Ані ліжок, ані посуду. Це не вільно робити нікому. Таких дивачок не знайти по всьому світу. Чистота для них над усе.
— Але цей пістоль зник. Лишилась тільки коробка від нього.