Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських
Шрифт:
Столи було заставлено всіма наїдками, на які тільки спромоглися господарі.
– Їжте, пийте, люди добрі, за здоров’я… – Олена не зважувалася мовити “раби Божої”. Софійка знала, що в ті часи за таке по голівці не гладили. – За здоров’я Катерини!
І люди їли й пили.
Оскільки Софійка забула вдягти намисто, а вертатись по нього полінувалася, то примостилась на лаві й собі. За банкетом на неї не звертали уваги – це чудово. А ще звідси видно через відчинене вікно малу Катерину, яка, вкутавшись, дригоніла на лежанці. Серед літа! Ото вже справді злиденна!
– А
– Це як сказати, – ворухнув той вусом. – І дід мій звідси, і батько. Та й дядько мешкав тут із сім’єю – виїхав далеко, з нами не родичається.
– Як вас прозивали? Ніби ж усіх тут знаю! – допитувалась цікава жіночка.
– Як прозивали, тепер уже не звуть! – загадково підморгнув чоловік. – А якби знали моє колишнє прізвище, то не сидів би я тута з вами! Бо, чув, предки цих Кулаківських добряче насолили моєму дідові, добряче його, тюхтія, підвели під монастир!
– Е-е-е, стривайте… Міщенки, чи що?
– Тс-с-с! – Вусань грайливо поклав пальця на уста молодиці. – Та й ніякий уже я не Міщенко: батько мій переписався по-іншому, і я по-іншому пишусь!
– І як же?
– Не сказав би, але такій гарній молодичці…
– Ой! – пищала балакунка. – Мабуть, удома жінка, діти, а ви таке?..
– Жінка й діти, правду ви кажете, вдома. Із Кривих Колін тут нас не дістануть. Та ще коли ви мене десь заховаєте!..
– Вай, тут же діти! – захихотіла жінка.
– Ті діти не страшні, аби і не мої, й не ваші!
Фу, яка мерзота! Софійка навіть одвернулась.
Терпіти не могла татів, що крадькома до чужих мамів залицяються! Здається, їй із татом пощастило, але декому…
– То як, говорите, ваше прізвище? – мало не співала молодичка.
– Ну, гаразд, тільки вам одкриюся. Може, чули про розбій, вчинений Мішкою Бєлим в одному столичному замкові? У гражданську війну? Розбив буржуя ще й хороми підпалив! Чули?
– Ні, а що?
– Так от: Мішка – то мій батько! Навмисне придумав зватися Білим: чистим, значить, без гріхів попереднього життя. Розумієте? Мішка той ще довго жив, у Кривих Колінах начальствував, нове радянське життя будував. А перед смертю признався…
– У чому признався?
– Ну добре, лише вам! Помираючи, повідав: той маєток був його колишньої коханки, графині Юзефи… Щось не помирились вони – Мішка з гарнізоном і напав на маєток. Але Юзефа з дітьми (одна дочка від Мішки!) встигла утекти. Нині вони десь за кордоном, а маєток до кінця не згорів і, либонь, досі стоїть. Можна вважати, з нього й мені частка належиться! А сестру маю, уявіть собі, за кордоном! Підсудне діло! Тільки ж ви – нічичирк, бо гаплик мені. Вічно в моєму роду когось то язик підводить, то любов до вас, жіночок!
Чоловік знову нахилився до співбесідниці, вони шепотілися й кихкотіли. Тільки й почула Софійка жінчине:
– То ваше прізвище тепер Білий? Вай, безгрішний ви мій!
43. По
Увечері Софійка зі Сніжаною вже були в Половинчику. А вранці наступного дня, подзенькуючи відрами, прямували з дідусем до лісу.
– А прізвище той Міщенко поміняв часом не на Білий? – спитала Софійка.
– О! – притупнув ногою дідусь. – Точно! Як це таке просте міг забути? А ти звідки знаєш?
– Просто подумала так… Он ромашки обіч шляху біліють. Дай, думаю, спитаю…
Сніжану аж пересмикнуло:
– То це ми зараз ідемо до колишнього лісу колишнього нашого мало не родича?
Усі Міщенки схожі: і балакун Данило Міщенко-Міщенков, і його син Михайло-Мішель-Мішка, і онук-вусань, і, нарешті, прапраправнук Валентин… У всіх немовби подвійна душа. Усі хвалькуваті, брехливі, ненадійні. І з таким вони мало не породичалися! Як доречно зникли тоді коралі!
Які ж соковиті, які ж добірні черешні! Наче стрибали до рота! Лиш кісточки фуркали навсібіч. Коли ж апетити вгамувались, почали заповнюватися відра.
– Цікаво, де в цьому дикому лісі взялися черешні? – спитала Софійка.
– Ге! – усміхнувся дідусь. – Тут колись чого тільки не було! І кизили, і яблука, і горіхи, і груші, як баняки!.. Ще й вишні п’яні!
– П’яні?
– Еге ж! Хлопці бувало понаїдаються тих вишень – і попадають п’яні з дерев!
– І хто ж це такий чарівний сад виростив? – звеселіла Сніжана.
– А мій прадід Вишня й виростив! Якщо Лінині предки на худобі зналися, то мої – садівники неабиякі! Повсюди запрошували їх щеплювати дерева, підбирати саджанці. А прадід у цьому садку, вже у нових власників, не в Міщенка, садівником підробляв. Досі дивуються в Половинчику одній оказії. Стоїть якось узимку прадід під грушею і лупить її палицею, аж кора тріщить! Його питають: “Нащо?” А він: “Не родить, ледащо!” І що думаєте? Як пошептало! На весну груша обвішалась плодами – підпирати мусили! Чарівник!
– Хіба таке можливо? – не вірила Софійка.
– Було! Я собі думаю: може, він канали які в стовбурі попробивав, розчистив – дерево й зародило. От вам і народні традиції!
– Ну, тато не був би татом, якби наукової теорії під кожну казочку не підвів! – скептично підкинула тітонька. Хоч видно було, що вона ладна у кожну ту казку чи наукову теорію беззастережно вірити.
Надто-бо все у дідуся гладенько одне до одного вкладалося!
44. Перша зустріч із Нею
– Краса яка, Господи! – Тітонька Сніжана поставила обважніле відро, обвела поглядом сонячну галяву.
Софійка вже хотіла з нею погодитись, як обидві уздріли на тім боці галяви… самотнього художника з мольбертом! Пустельник, як завжди, робив своє і на них не зважав.
– Далі так тривати не може! – гупнула відром об землю Софійка. І рушила до загадкового маляра.
– Куди, Софіє? – зашипіла вслід тітонька.
Але дівчинка була вже біля Пустельника.