Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських
Шрифт:
– Добрий день! – привітно всміхнулася.
– Привіт! – не відривався від картини.
– Правда, гарні у нас місця?
– Гарні, – погодився. – Тільки не у вас. Бо ти не тутешня, а з Вишнополя. І Половинчик більше мій, аніж твій, бо я тут частіше буваю!
Ага! Знає, що з Вишнополя…
– Поглянути можна? – наступала далі Софійка.
– Дивись, як хочеш!
– Тітонько, йдіть-но сюди! – покликала дівчинка. Проте Сніжану як вітром здуло. Ото ще страхополох!
Картина була як картина. Пейзаж. Гарний. Контури нечіткі, трохи наче розмазані.
Про все це Софійка щиро звірилась художникові. Той не знати чого засміявся.
– А інші полотна? Можна якось їх побачити? – Софійка йшла напролом.
– Приходьте нині ввечері зі Сніжаною до моєї хижки. Знаєте, де живу? Подивитесь, коли цікаво!
– Справді? А ви будете вдома?
– Якщо пообіцяв – доведеться бути!
– Дякую! Ми обов’язково навідаємось! – Софійка підстрибцем кинулась по травах. Раптом зупинилась: – А звідки… звідки знаєте, що моя тітонька зветься Сніжаною?
– М-м-м-м… Ти ж мені сама сказала!
Сама то й сама! Хоча… Наче ж не кликала тітоньку на ймення… Певно, забула!
Відтоді як Софійка відшукала за якимось деревом ледь притомну Сніжану й повідомила про запросини Пустельника, тітонька не знаходила собі місця. Важко сказати, чи драглювала вона ягоди, чи мила банки. Здається, більше метушилась, панікувала та поринала глибоко у свої думки, забуваючи, що робить…
А коли почала вбиратися! Мала в Половинчику всього дві сукні й джинси з футболкою, але як довго те все приміряла, як вагалася!
Та хай там що, вони уже на Пустельниковім подвір’ї. Останньої миті Сніжана з якогось дива надумала тікати, але Софійка так вчепилась у її сукню, що довелося здатись – порвала б!
Художник чекав. Запросив гостей у свою скромну келію-вітальню, почастував чаєм. Розмова не клеїлась, не знали, про що балакати. Тому з полегкістю взялися до картин.
Тітоньку Сніжану мовби хто підмінив! Над кожним полотном видавала мало не промову! Про переливи світла, поєднання барв, перегуки із Шишкіним та Куїнджі!.. Найцікавішими були, однак, її власні думки та враження. Подекуди смішні й несерйозні, та Пустельник слухав із захватом.
– Ніколи не думав, що лікар-травматолог може дотепно і так тонко говорити про живопис! – похитав головою.
– Ви знаєте, що тітонька – лікар-травматолог? – вчепилася до слова Софійка.
– Та… А що, це якась таємниця? – викрутився пейзажист. – У селі всі одне одного знають…
– Але ж ви майже не спілкуєтесь із селянами? – вела своєї дівчинка.
– Ну… Щось і до мене доходить, – паленів, не знати чому.
Знову зависла незручна мовчанка. Та Софійка була бойова:
– А що то за полотно, в кутку?
Пустельник завагався, але тітонька Сніжана так благально подивилась на нього й на те полотно, що мусив показувати.
Глянули –
…Звалена у воду стара верба, густий, наче мохом порослий, очерет, дрімливе латаття… І серед усього цього – немов свічка, тоненька дівоча постать. Сніжанина постать!
А внизу – розмашистий напис: “Перша зустріч із Нею”.
– Стривайте, а мене? – аж захлинулась від несправедливості Софійка. – Я теж була поруч зі Сніжаною! Чому ж на малюнку немає мене?
Але, зиркнувши на тітоньку й Пустельника, збагнула, що її не слухають. Вони стояли й дивились одне на одного. Софійка тихенько відчинила двері й пішла додому.
45. День, з якого не втекти
– Наша Катеринка так вилюдніла!
Це були перші слова, що їх почула, потрапивши знов у світлину. То промовляла Олена до малого Іванка. Жінка з дітьми вирушала на базар.
Катеринка так зміцніла, що тепер її не те що брали в дорогу, а навіть доручили нести кошика! Рум’яніли щічки, личко покруглішало. Упізнати в ній колишню хворобливу дитину тепер можна хіба по великих синіх оченятах.
Софійка помандрувала крутосхилами за Кулаківськими. Як цікаво бачити колишні завулки, будинки! Деякі з них Софійка навіть упізнавала. А он і торгові ряди тодішнього вишнопільського базару: майже такі, як і в Софійчиному часі!
Що це? Біля центральних воріт з’юрмилися люди. Мовби про щось радяться, а мовби й про щось мовчать.
Зненацька – чи сказав це хтось, чи це вже висіло в повітрі: “Війна!”
– Ви не знаєте, що сьогодні почалася війна? – спитала в Олени жінка.
– Війна?.. – Олена, мов осліпла, намацала за спиною паркан і сперлась на нього. Діти притулилися до неї – теж відчули недобре.
Світило сонце, і тиша стояла, як перед грозою. Як перед кінцем світу!..
Софійці зробилося моторошно. Боже, швидше до своєї кімнати!!!
Удома вскочила у рідне ліжко й накрилася з головою. Прокляття? Так, але не Кулаківських. Прокляття інше, від якого страждають усі.
Втім, думати про це – не на її розум. Їй досить таємниці роду Кулаківських, інших – не хоче і не подужає!..
Вискочила з-під ковдри, закрокувала кімнатою. Чому їй має боліти горе, яке впало на голови людей багато років тому? Чому досі пече в горлі пилюка, яку здійняли на шляху перелякана Олена, її діти, люди, які похмуро снували мимо?..
– Води!
Вибігла в коридор, хапаючись за стіни, зіпаючи спраглим ротом.
Календарик! Відривний календарик! Двадцять друге червня! Сьогодні – двадцять друге червня. Цього дня багато-багато років тому почалася війна! Софійка побувала в тому страшному дні! Вона в ньому й досі! Як утекти? Де сховатися? Що таке життя? Куди дівається минуле? Куди діваємось ми?
Софійка вперше відкрила давно усім відому істину: вона нічого не знає і не розуміє в цьому житті.