Сімурґ
Шрифт:
— Що?
— Це намальовані слова.
— Намальовані слова? Як це? Навіщо малювати слова?
Око на плечі дівчинки здивовано закліпало. Дівчинка, схоже, готова вмить переключитися на кумедну і божевільну гру — бігти малювати слова. Мидниця її вже не цікавить. Батько одноманітно веде далі — він ніколи не дозволяє доньці перебивати себе, змушувати перестрибувати на інші теми і пояснювати безліч речей водночас.
— Текст називався «Слини диявола». Це було схоже на те, якби він зробив слайд з мого зображення. Його одноплемінники називали щось подібне «іконами». Тобто він викрив мою присутність. Або навіть так: ВІН ВИКРАВ МОЮ ПРИСУТНІСТЬ.
Дівчинка обома руками прибирає з чола волосся і облизує губи. Око на плечі від здивування вже навіть не глипає.
— Я нічого
— Я не маю права залишати жодних слідів своєї присутності в жодному з існуючих світів. Міста — це один зі світів.
— Яких світів? — Дівчинка морщить личко, не добираючи сенсу. Її погляд глибший за будь-яку розколину на Плато.
— Весь простір виглядає так, як забавка-складанка, котру ти зробила. Ти знічев’я змоделювала Простір Осяжного.
— А як потрапляти в ці світи?
Батько похмурніє так, що на плато западає Чорна Спека, схожа на Глупу Ніч — клепсидру перекинуло й встановило на новий відлік. У непроглядній темряві зблискують лише очі дівчинки.
— На жаль, ти сама про це дізнаєшся, коли вже зацікавилася. Ходімо додому. Мама куховарить сьогодні на зелену пісню — я вчуваю запах павутинок зузі у виноградній печені.
Дівчинка підтюпцем біжить плаєм з гори — до затишної зеленої улоговини, де крізь зелену піну буйних заростів ніжно міняться вікна маєтку. Обома руками притискає до живота модель осяжного простору, а на її шиї у такт бігові по-зміїному торохкотить намисто з мушель-арду: фес-фес-фес-фесс-фес-фес-с-с-с-с, так, ніби на бігу з дівчинки сіється пісок. Чоловік стоїть на лезі гірського хребта, схожий на сангіновий шкіц. Тло за його спиною чорне. Він завмер обличчям до наповненого рясними зорями, нічною росою та зеленими пахощами простору, ніби на межі світів. Попереду сходить Молодик — тлустий і жовтий, наче воскова свічка. З маєтку долинає тихий джерґотливий сміх: донька добігла до дверей. Чоловік, гризучи цибух, курить свою різьблену люльку — з гір густо лізе до улоговини сріблястий туман. Докурює, вибиває люльку об коліно, ховає її до кишені свого шкіряного плаща, і, закинувши на плечі свою конструкцію для сидіння, вирушає вниз, поступово занурюючись у туман, який струмує і струмує, мов десь направду існує шпара чи труба фабрики туману, пари і хмар.
5
Тінь або ключ
— І шо у тебе з нею?
— Здається гик! я божеволію, але, знаєш… гик! напевне гик! я їй нафіг не потрібен… ммммм… гик.
— Та вона просто стара хвойда!
— Нєєєєє гик!.. вона каже, «сто років тому це називалося Фрі лав», о! І до гик! до того ж гик, ти сам бачив, шо варто їй лише з’явитися (і вона ж завжди сама, ну погодься!) — вже за десять хвилин довкола неї намальовується тусня!
— Угу, і всі — мужики! Не, от ти помітив, шо самі лише мужики, і завжди з бухлом і гітарами.
— Ну, вона ж нікому з тих не дає, ти ж знаєш… і бухло гик! сама собі завжди бере.
— І наливається так, шо мало хто з тих мужиків на таке здатен!
— Ну і шо?! Хіба гик! то карно?
— Та нє… але якась вона не така. Навіжена. Йобнута. Відьма і курва. І я не знаю, чо’ ти на неї так запав! З тебе нарід вже лахає, наші сучки-зміючки за твоею спиною шелестять своїми роздвоєними язичками.
— О! А т-тобі х-хто гик! б-більше подобається: Оля-Арія чи Фес?
— Ясно, шо Арія! Нормальна тьола, прикиди в неї класні… я би її трахнув.
— Ну, та, чічас! Вона тобі навіть не відсмокче!
— Ця твоя шизічка точно в рота бере, як сигаретку! Ти як — вже пробував?
— Перестань! Гик! Мене гик! до не-гик! — ї тягне. Вона… гик!., м-мудра. І… проста. Без заморочок. У голову не шкварить.
Котяться схилами пивні пляшки батлбатлбатл-батлбатлбатлбам… екологічно. Війнуло каштановим квітом, шашликами, юним реготом, холодним травневим сонцем, підібраним вдень прямо з бруківки, наче призова кришечка. Вітром, бензином, далеким натовпом, дзвонами, що відгули… Яскраво (чи «ярко» або навіть «ярка» в якості займенника, як тепер цікажуть, а вже скільки після революційної осені україномовних нефорів з’явилося!..) валитизвідсиназвсьокххмспкссчччишшщщщщ…
Тендітний серпик-Молодик, жива небесна істотка, поволі суне крізь теплу ранню ніч та поодинокі зоренята, мовби замріяний слимачок — виноградним листом. Густа бузина, оцвілий бузок і непролазний живопліт кущів, котрі всюди ростуть, але ніхто ніколи не знає, як вони називаються (окрім, імовірно, якогось причмеленого ботаніка), млосно вростають рясним, іще свіжим листям в аромат старезних акацій, у спокій прадавніх каштанів, котрі навіть вночі відкидають густу тінь. Неголосна розмова двох молодих людей (зовсім молодих, не більш як на двадцять років, судячи з тембру та інтонацій голосів) долинає саме з тих кущів, назви яких ніхто, окрім причмеленого якогось ботаніка, не знає. Невдовзі пауза перетворюється на звук двох потужних (постпивних, швидше за все) струменів.
По тому наповнюється шарудінням і подвійним клацанням запальнички. І завершується мелодійним звуком порожньої пляшки, що покотилася бруком, і далі — схилом, тихо потренькуючи об гілля та дрібні камінці.
Тінь оцінює ситуацію як сприятливу. Шпарка між павзою і першим вимовленим словом — менша за голчане вушко — є найбільш вдалою миттю для… Ну, вас це не стосується. Це просто невловна для звичайної швидкості сприйняття мить концентрації тиші. Ніхто б не помітив Тінь біля кущів, якби пішов на голоси двох п’яних створінь. Тому ніхто б і не помітив, як вона зникає — прослизає у голчане вушко. Просто замість першого після паузи слова розлігся нічними заростями несамовитий крик жаху, навіть не крик — вереск. В один голос. Триває не більше двох секунд.
(С-)Казка незворушно сидить на Замковій горі — саме під Молодиком і якоюсь зіркою. Перед нею жаріють вуглини догорілої ватри, розкіш нічного літа підступає звідусіль, ніби приплив, немов сон щастя, мовби щастя спокою. (С-)Казка (так вона називається, бо іноді буває Казкою, казкою, а подеколи — Сказом) чекає на Тінь. Якби хтось побачив Казку при ватрі, то не зауважив би тіні від неї. Вона пустила свою Тінь (те саме (С-)) погуляти — на полювання, ще коли спадень бавився сангінами, і тепер чекає на її повернення. Тепер, навіть якби Казку дійсно хтось побачив, то окрім Казчиної незворушності, більше нічого загрозливо-неприродного (як от відсутність тіні, наприклад) в око не впало б: помаранчеві жарини не відкидають світла навіть на її лице.
Доки Тінь гуляє, Казка вчиться давати собі на стрим від ворушіння ватри. Позбавляється манії «допомоги подорожнім равликам». Вчиться терпінню. Вона не торкає ватру, навіть коли найгрубші та напівсирі дрова починають щулитися, мружитись, згасати, пускаючи їдкий білий дим. Або тоді, коли раптом спалахують і розвалюються, викидаючи навсібіч іскри. Шкода, нема мідного дротика — кинути у вогонь і викликати зелену саламандру, усміхається Казка сама до себе. Вона не підправляє дрова, не допомагає ватрі весь час підтримувати буйне полум’я. На початку це вартувало потужних зусиль. Ватра чудово впорувалася і без втручання, довелося Казці позбавлятися метушливого бажання «бути при справі» — лише відсторонено спостерігати всепоглинаюче життя вогню, його цикли, метаморфози. Казка навіть не підкидає дрова, долаючи власну ненажерливість. Потужної ватри вистачає години на три. І жодної думки. Алкоголь вихмарюється з Казки, щойно вона потрапляє на Замкову. А потрібний тільки для того, аби відпустити Тінь. (С-)Казка відчуває, як тінь росте в геометричній прогресії до спадання Місяця. На Гекати Тінь вже заповнює собою всю хату — рухатись і дихати робиться так важко, ніби (С-)Казка вже у могилі. Тоді Казка з Тінню ((С-)), наче з гірським наплічником, повним каміння або піску, за спиною, вирушає в Місто. Купує дві літрових пляшки пива і йде на БЖ — на Дерев’яні Сходи. Вибирає собі місце, зручно вмощується, закурює і починає методично наливатися пивом.