Сімурґ
Шрифт:
Варіантів подальшого розвитку подій лише два. А в кінцевому підсумку — один. Або з’являється хтось з олдових знайомих, або підканує із залицяннями котресь із юних створінь — «нових неформалів», що заселили Сходи. Менше ніж за двадцять хвилин довкола (С-)Казки намальовується ціла тусня. Далі йдуть за сценарієм водки-портвейни-пива-гітари-пєсні-а-вєчнам-сіські-піські-грушки-яблучка-травичка інколи, але рідко… Осіб жіночої статі найчастіше в розпалі діонісії чомусь не спостерігається. Або присутні одна-дві невиразні чувіхи — чиїсь декорації, та й те — епізодично. Подеколи відбуваються самотні казкові Казчині або ж масові відливання конденсату — посеред нікому невідомих кущів, на зміїстих стежинках, всіяних ніжним акацієвим цвітом (химерне це видиво, особливо затемна). Періодично хтось, або сама Казка, або Казка і ще хтось ідуть по пиво, портвейн чи горілку.
— БляаааааааааааааааааааааааааааааааААААААА!!! я впав у прірву!
— Єдєм на море все і піздєц!
— Яке нах море?! Я впав у прірву!!!
— Лююуууди! хто має грубу англійську шпильку?
— На фіга тобі?
—
— …і карабок в рюкзакє!!!…
Коли Казка припиняє себе усвідомлювати, вона зникає: іде злити конденсат, і не повертається. Зашпортуючись, іноді навіть падаючи з травматичними наслідками, Казка ломиться у бік Замкової через Узвіз, і в цей час — у медвяно-чайному передзахідному сяйві — вже не відкидає тіні. Тінь безформною субстанцією стрімко віддаляється у протилежному напрямку — навспак, на Сходи. Приблизно з тією ж швидкістю з Казки вихмарюється брутальна п’яна безтямність. А на горі Казка вже цілком в нормі. Вибирає собі місце і розкладає ватру. Ніколи не замислюючись над тим, хто залишає їй дрова.
…півдумки і — ESC, abort, але вони все одно не припиняють думатися… день згадай — коли сонце і ти — як осіння муха на піску — роздратована, зачудована, паралізована, сонно усвідомлюєш свою блискавичність, відсторонена і самотня, зі своїм холодом у хребті та личинками-гробачками в голові, замість ситого спокоєм черепа, спокій пересічного шизофреніка, діагноз… десь там, біля річки, під сонцем, бабки балансують на тичках, спінінгах, вудках, чиїхось великих пальцях ніг або колінах — таким у чистому вигляді є «місце під сонцем», ДНК спаплюженої метафори, основний хромосом закладеного сенсу… дощ без грози — це осінь, це сталість, це старість, кого ти хочеш обдурити? себе, звичайно! ти носиш у собі старість від зачаття, утім, як і будь-хто, просто не кожен відчуває це з дитинства, і не кожен усвідомлює це в юності, і не кожен хворіє на це замість квітнути молодістю, але що тобі до решти? це ж тобі, хоч волай на весь світ, боляче від своєї вічної старості, ніби смерть пошматувала тобі всі кишки і легені, і зябра, в горлі — ніби перманентна ангіна, в голові — цілий музей ентомології, теж вічний, хоча й щомиті розсипається на порох наступний вид комах, безліч ретельно добраних екземплярів залишається на своїх місцях: пінопласт, шпильки, шкло, порох, запах ефіру або хлороформу, дві кварти кропки на Лемківській Ватрі, незмінний залишок химерної хітинової краси усього, що так бридко рухає ніжками, жвальцями, вусиками-антенулами, щелепами, хеліцерами і педіпальпами, щетинками і, звичайно ж, крильцями, — незнищенні думки!
…так ненавмисно псуєш (особливо наосліп вночі) старанно сплетене у найнесподіванішому (для тебе) місці павутиння і вибачаєшся перед павучком, переважно подумки, рідше — пошепки… так стріпуєш з себе комаху і, не розрахувавши сили дотику, зіжмакуєш її всмерть, ще гірше — калічиш, а це зайві миті життєвої агонії, просиш вибачення, але завжди подумки, потай, похапцем, зніяковіло, зіжмакано: зім’ятій комасі — зім’яті вибачення… так необачно і знагла наступаєш на лапу кішці, що крутиться під ногами, нявчить і зазирає тобі у вічі, вимагаючи їжі, ти вибачаєшся вголос, але якось ніби фальшиво і награно, якось побіжно, не від серця, від несподіванки, як перед людиною, котрій у транспорті наступив на ногу, ой, пробачте, будь ласка, це просто рефлекс… ось так весь час невпинно руйнуєш довколишній світ речей, зв’язків, стосунків, енергій в кінцевому підсумку, немов якась сліпоглуха потвора, наче туля у порцеляновій крамничці, і на кожному пазлові світу, не замислюючись, викарбовуєш тавро своїх вибачень, ніколи не спиняючись і не замислюючись, кому вони взагалі потрібні, твої вибачення?! кому вони допоможуть, що вони змінять?! чи комусь колись ставало легше або краще від твоїх вибачень? може, мертвим? безперечно, вибачившись, трохи легше і жити, і помирати особисто тобі, прощення потребують ті, кому є кого прощати, вибачень — ті, кому є перед ким вибачатися, це як дві касти: Ті, що відчувають провину (клінічно вічні Боржники), і Ті, що тамують образу (Ті, кому весь світ винен), є люди, котрі вважають в чомусь або щось винним тебе, та ти втішайся принаймні тим, що ніхто нічого не винен тобі, стільки вільного простору! сальто — і ти — на протилежному березі річки, яка нікому не належить!
Цієї ж приблизно миті, і навіть у цьому ж географічному просторі, тільки, можливо, трохи в іншому часі, але розбіжність така мізерна (може, у кілька місяців, чи у рік), що і говорити про неї не варто, одним словом, зовсім поруч з горою, де Казка палить ватру, розфокусований джаз, відштовхуючись ногами від стін, плаває в маленькому підземному арт-барі «У Феді», мовби у вечірньому акваріумі, і якась ексцентрична парочка — дівчинка Фес і хлопчик Андрій — в очікуванні пива, сперечаються про щось, а може, вони просто так емоційно розмовляють, навіть не помічаючи, як зі стелі повільно виплутується, росте, розгортається, спускається все нижче величезна, мов трал, сажалка. Андрій усміхається, усміхається, усміхається, незмиґно дивлячись на роздратовану Фес, через стіл між ними перехиляється кельнерка, торкаючись стрейтчевими персами поверхні стола, міняє попільничку з єдиним недопалком, забирає порожній бокал, але і вона, здається, також впритул не бачить сажалки, вільно проходить крізь чарунки, повторіть, будь ласка, говорить Фес, і мені, з сумнівом докидає Андрій, от я би запросто за кимось прибирала попільнички і обкінчані пивом бокали, мимрить Фес, а я пішов би зараз на повітря, тоді пішли, як, перепитує Андрій,
Іскри ростуть з багаття, вогненні бджоли на тонюніх, як міцелій, пуповинках, стеблинах, павутинках, ниточках, ніде нічого не болить цьому світові, далеко внизу антрацитово ріка зблискує, тихої похмурої ночі росте міцелієм, димом, вовною, пара з її теплої незворушної поверхні, струменить і стелеться пасмом, сотається, вихмарюється під вогкою ковдрою низького захмареного неба, і тоді лише це кужеління пари й пара кажанів, темніших від неба, стрімких, наче плювки іскор з вогню — так само на мить пропалюють дірки у повітрі, чорніші за тіні, тільки вони й виказують рух на тлі завмерлих нічних декорацій… довкола все створене з тихого розпорошеного дощу, ніби він собі назвивав гнізд й завис над ними, наче колібрі, і вся ця розкіш нічної передосінньої вологи не брижиться ані подихом…
Перший подув західного вітру зльоту вичісує суху акацієву квітку з Казчиного волосся, і Казка виринає зі своєї прострації. Закурює і озирається навіщось. Небо змінилося. Жовтуватяні хмари, мовби колонія медуз, сунуть, пливуть, сповзаються до центру неба. Молодик сховався чи то за хмарами, чи вже за видноколом. Вітер знов торкає Казчине волосся, немов струни. Жарини вже посивіли і на струни вже не відгукуються мерехтінням свого скляного голосу. Крізь черговий порух вітру по вогких заростях Казка вчуває масний ситий видих. Вітер зеленкувато-синій, а видих — густо-червоний, кольору сирої печінки. Казка зітхає і підводиться, ховаючи до наплічника сигарети. До кишені Казчиної курточки тихою винуватою мишкою залазить манюня вдоволена тінь. Помітивши ключі, тінь вдає, ніби і вона — ключ. А, можливо, вона і є ключ. Коли маленька.
6
Чіл-аут з привидами
На вокзалі вночі, попросивши вогню у якогось бомжа, мимохідь дізнаюся, що у Місті, куди я щойно приїхав, вчора офіційно урочисто закрито останній у країні шкірвендиспансер, довкола чи то Люрезень або Лютень, чи Квітопад, а може, холодний зЛивень чи Грусень — місяці в’їдаються у шкіру, Сезони перетворюються на Час, а Час — суне по своїй колії, як потяг (поїзд), як протяг… піднесений співрозмовником сірник з вогником миттєво видається заразним, і по дорозі до виходу я починаю нервово сахатися від зморених почварливих вокзальних повій, лякатися тіней та нічних пасажирів, їхніх валіз на коліщатках; міркувати: чи виходити мені взагалі у це місто, чи, поки не пізно, кинутись до кас, на платформу й втекти на першому ж потязі будь-куди, усвідомлюю: від усього, крім СНІДу, тепер лікують, а СНІД — це міф, брутальний бізнес на страхові, банальна PR-вакцина смертельного психологічного трутку, фальшивий діагноз, іграшка Збройних Сил Фармакології, просто звичайний спосіб державних наркобариг і політичних кілерів підтримувати рівновагу свого фінансового благополуччя, та від цього мені не легшає: тіні повій, мусорів, кожен з яких — десятий житель країни У, країни мусорів (невже й кожна десята дівка тепер — ментівка?!), спорожнілі бюсти гральних автоматів, — стають дедалі жаскішими, дедалі потужніше провокують й підживлюють мою параною, дедалі більше лякають, у нестямі тікаю крізь двері вокзалу у нічне незнайоме місто, вулиці якого, напевно, захаращені п’яними самотніми безпритульними привидами загиблих в’язнів шкірвена, примусово позбавлених домівки, бідолашними… Годі й сподіватися на відкритість нічних барів: замкнені у своїй провінційній самоті, зачинені, вони приховують або приберігають на урочистий випадок штибу чергового Геловіна свої химерні історії й монологи біля шинквасу — інфернальний відгомін казок братів Грімм залітає до спорожнілої склянки й утворює там крихітний сірий смерч з попелу сподівань молодості… Дрібний неприємний дощ влучає у сигарету, й та починає смердіти вогким тютюном. Я кидаю її у зморшкувату неглибоку калюжу, так і не задовольнивши нікотинового голоду.
Зсередини на шкло порожнього газетного кіоску біля вокзалу наліплено скотчем великий плакат з братами Клічко. Мене це заспокоює так, наче язичника — несподіване споглядання ікони або тотемного стовпа національним героям-визволителям на Площі Вічного Вогню (Вічного Дощу, Вічної Провини): за цими широкими лискучими м’язами, неосяжними спинами нам нічого боятися. Що може трапитись з країною, яка здатна народжувати Велетів, Гладіаторів, Атлантів, Гігантів? Можливо, те, що й з Афінами, чи з Римською імперією? Але ми не в Афінах і не імперія, а я особисто і зараз — у маленькому нічному містечку, де не працює у цей час жоден бар та блукають попід стінами будинків холодні, голодні й до болю тверезі привиди зі скасованого стаціонарного відділення колишнього міського шкірвена.
— Гей, маєш вогонь?
Безсумнівно, це один з осиротілих привидів — людина незрозумілого віку, з ледь вгадуваною статтю (жінка) та непоказною зовнішністю портрета-графіті, майже зведеного нанівець кількома сезонами дощів. Я не помітив, звідки вона з’явилася. Виткалася зі власних слів і дощу?
— На жаль… сам щойно просив на вокзалі…
З вух бляклого привида (ніби чийсь палець накреслив його попелом на чорно-дощовому тлі провінційного містечка) незворушно звисають (намальоване не ворушиться, затям це, сновидо!) хитромудрі дармовиси з дешевого срібла — такі на кічку зазвичай впарюють довірливим незаможним жіночкам під виглядом «справжніх індійських». Темне звивне-в’юнке-покарлючене-вологою волосся майже зливається зі мжичною темрявою.