Садівник з Очакова
Шрифт:
Іван приніс миску, потім збігав за лійкою, за допомогою якої вони переливали вино в пляшки.
— Холодний який, — стурбовано промовила Олександра Маринівна, приклавши долоню до чола Ігора. — Давай, просунь лійку йому між зубів.
Іван з сумнівом подивився на казанок.
— Там же окріп! — кивнув на відвар. — Може, холодної води долити?
— Ні! — відрубала мати. — Тоді не подіє! Вставляй лійку!
Іван спробував втиснути шийку лійки між зубами Ігора, та марно.
— Пальцями зуби розіжми! Мерщій! — наказала мати, стоячи
Іван з силою розімкнув щелепи Ігора. Просунув лійку. Обернувся до матері.
Олександра Маринівна піднесла казанок до лійки, нахилила, і темний відвар полився вниз. З горла Ігора вирвався хрип, ніби там розірвався тонкий папір. Його права рука смикнулася, ніби він намагався її підняти. Мати Івана притиснула руку Ігора своєю до дивана, нависаючи над ним важкими грудьми.
Весь відвар влився по лійці в горло Ігора. Його тіло затремтіло, по ньому пройшли судоми. Олександра Маринівна відскочила від дивана.
— Розверни його до миски! — крикнула синові.
Іван обхопив Ігора, повернув на бік. Підсунув його голову до краю дивану, підставив миску.
З горла Ігора знову вирвався хрип, що перейшов блювотний клекіт. Ще одна судома скрутила його. Він зігнув ноги у колінах, і тієї миті з рота ринула темна рідка маса.
— Тримай його, я піду ще заварю, — сказала мама Іванкові.
Іван з мамою не спали до самого ранку. Після трьох промивань шлунка чоло Ігора потепліло. Олександра Маринівна нагріла на керогазі чавунну праску і почала сушити нею міліцейську форму. Витягла з кишені галіфе пачку соток. Перелякалася. Поклала її на стіл і кілька хвилин, не кліпаючи, дивилася на гроші. Переляк від довгого споглядання грошей минув, на його місце прийшов приємний спокій. «Це, напевно, через гроші його хотіли вбити!» — вирішила.
Висушила і випрасувала форму, акуратно склала на стільці поруч з диваном, де спав блідий Ігор. Гроші, чоботи, ремінь з кобурою поклала поряд, на підлогу. Тільки висушені шкарпетки забрала в свою кімнату. Увімкнула світло, натягнула одну шкарпетку на лампочку і почала штопати подерту п’ятку.
Іван глянув на настінний годинник, вирішив останню годину, що лишилася до світанку, погортати «Довідник винороба». З книгою в руках повернувся до своєї кімнати.
***
Ігора розбудив, точніше привів до тями, різкий біль у правому боці. Він відірвав голову від подушки, вперся ліктем у матрац і відразу повалився навзнак, підкошений новим нападом болю. Завмер, утупившись у стелю. Погляд зупинився на зеленій люстрі. Ігор поворушив пальцями правої руки, потім доторкнувся до боку, що сильно болів, і завмер від жаху — його пальці відчули щось липке.
Тишу розітнув дзвінок мобільного телефону. Ігор нахилив голову, шукаючи поглядом мобілку. Помітив, що лежить у своєму ліжку, в своїй кімнаті ірпінського будинку. Поруч, на тумбочці-випрасувана, акуратно складена міліцейська форма.
Захотілося пити, неприємні відчуття в животі нагадали про події минулої ночі.
— Ма! —
Пролежав нерухомо кілька хвилин, дихаючи рівно і ритмічно. Знову покликав.
Двері прочинилися.
— Ти? — очі матері дивилися здивовано. — Де ти був? Вчора весь день твій мобільний дзвонив, до першої ночі! Де ж ти…
Мати раптом замовкла і підійшла до ліжка.
— Що в тебе з обличчям? Ти весь синій!
Її долоня лягла на чоло Ігора.
— Ти весь гориш!..
— Отруївся, — видихнув Ігор.
— Горілкою, — скривила губи мати.
Ігор кивнув, також скрививши губи.
— Бік дуже болить, подивися, — показав очима на правий бік.
Олена Андріївна підняла ковдру і охнула. В очах жах.
— В тебе ж кров! Я викличу лікаря! Я… — вона озиралася на всі боки, ніби шукала допомоги. — Я Степана попрошу!
Мати вибігла з кімнати. Ігор почув, як рипнули вхідні двері. Знову спробував звестися на руках, та відразу впав, знепритомнівши.
Так пролежав невідомо скільки часу, поки не почав розрізняти голоси, що долинали з темряви, яка його оточувала.
Хтось щось робив з його тілом. І це «щось» болем віддавало в ребрах.
— Я такого ще не бачив, — пролунав неголосно чоловічий голос. — Слід викликати міліцію… Я мушу це зробити, за інструкцією…
— Ого! — видихнув співчутливо Степан.
— Йому ще пощастило! Дивіться! Як він живим залишився?!
— Ви заберете його в лікарню? — втрутилася в розмову двох чоловіків мати. — Його ж рятувати треба!!!
Ігореві дуже хотілося випірнути з темряви. Він відчував, що зможе це зробити. Адже він все чудово чув! Розплющив очі, зачекав, поки біле марево над ним не стане стелею із зеленою люстрою.
— Не треба, — стиха попросив.
— Що не треба? — дивлячись в очі хлопцеві, запитав лікар швидкої допомоги.
— В лікарню не треба!
— Та я й не збирався! — лікар знизав плечима. Тепер Ігор зміг його роздивитися: той був маленький, худенький, з вусами під тонким носом. — Вільних ліжок у лікарні немає, рану я обробив. Якщо температура підніметься за сорок — викликайте! А поки що — перев’яжемо, і все!
— Як «все»? — в голосі мами Ігора пролунала погроза скандалу.
Ігор підняв руку, перевівши погляд на маму.
— Я не хочу в лікарню, — повторив.
— Давайте, я увечері навідаюся, перев’язку зроблю.
Огляну. Недорого…
Мати мовчала. На обличчя відбилася боротьба з сумнівами.
— Я заплачу, — погодився Ігор. Потім подивився на Степана, який стояв зліва.
Той кивнув із співчуттям. Лікар тим часом згортав на підлозі клейонку, з якої вже переклав у саквояж інструменти, протерши їх після використання спиртом.
— А це я ввечері заберу, — лікар обернувся до мами Ігора, кивнувши на емальовану ванночку, де лежало витягнуте з тіла Ігора лезо ножа. — Коли міліція ножик запротоколює!