Садівник з Очакова

Курков Андрей Юрьевич

— Не чіпатиму? Нє, я такого не говорив! Чіпати суку буду!

— Слухай, ти мене тут бачиш востаннє. Обіцяю, — знову заговорив Ігор, намагаючись, щоб голос лунав твердо, проте не вороже. — Пообіцяй, що ти її не чіпатимеш, а я пообіцяю, що більше тут не з’явлюся. По руках?

Фіма замислився. На його обличчі застигла здивована усмішка.

— Нє, я шось не розумію, — по паузі похитав він головою. — Треба випити! Давай! — він підніс свою склянку. — За знайомство!

Вони випили одночасно.

Фіма одним ковтком, Ігор — трьома. В роті Ігора спалахнула пожежа, яка мала страшенно бридкий смак.

— Закуси, — Фіма вказав на хліб. — А ти думав, шо я казьонкою пригощатиму?!

Ігор зажував самогон хлібом, потім закусив квашеним огірком. Пожежу загасив, але бридкий смак на язиці лишився.

— Шо я ще буду мати за те, що Вальку не чіпатиму? — Фіма поклав руки на стіл і нахилився вперед, спершись на складені руки гострим підборіддям.

— Ще? — перепитав Ігор. — Грошей можу дати.

— Скільки?

Ігор швидко прикинув, скільки соток в нього зараз лежить у кишенях.

— Десять тисяч!

Фіма шарпнувся від несподіванки.

— На понт береш? — запитав вороже.

Ігор мовчки витягнув з лівої кишені банківську пачку грошей. Поклав на стіл.

— О-па! — здивовано вигукнув Фіма. Він встав, підійшов до Ігора, схилився над пачкою, уважно її оглянув, мало не обнюхав, проте до рук не взяв. Після цього підніс пляшку і вилив весь самогон в склянку Ігора. — Знову закінчилася! — усміхнувся. — Треба нову!

Вийшов, за мить повернувся з повною. Налив у свою склянку, сів на стілець.

— Схоже, ми з тобою домовимося, — сказав і вишкірився, виставивши нерівні передні зуби. — П’ємо!

Вони випили ще по склянці. Вогонь, що спалахнув у горлі Ігора, цього разу дійшов до ніг. Ігореві стало тепліше, і він перестав відчувати вологість свого одягу.

— Добре, — закусивши хлібом самогонку, сказав Фіма. — Даю чесне злодійське слово, що не чіпатиму цю суку! Задоволений?

Ігор кивнув. Його затуманений через випите погляд знову впав на машинку, скручену з жерстянок.

— Своєму пацану зробив? — вказав рукою в куток, де стояла іграшка.

Фіма прослідкував за рухом гостя. Губи розійшлися в черговій дивній посмішці.

— Угу, — притакнув він. — Тільки не свому, я не маю своїх пацанят…

— А цього пацана, часом, не Стьопкою кличуть?

Посмішка миттєво злетіла з обличчя Фіми. Він знову шарпнувся, ніби його вдарило струмом.

— Ти ж не мент, шо ти мені питання ставиш?

Фіма виліз з-за столу, його рука схопила пляшку, проте відразу відпустила, поставила на місце.

Він знову сів на стілець.

— Шось я зденервований сьодні, панімаєш? — миролюбно сказав він. — День такий! Сусідського пацана Санька вбито дідько зна за що… Суку цю Вальку я з ментом на березі засік… Ой, пардон…

Це я так…

Голос Фіми знов забринів погрозою. Ігор її чув, та водночас нервово дослухався до свого тіла, яке, здавалося, відмовлялося його слухатися. Руки затерпли, ноги заніміли. Пальців на ногах він не відчував, а в животі виникло неприємне тепло, і майже одразу сильно запекло. Ця печія підіймалася вгору, до рота. Ігор почав жадібно хапати ротом повітря і шукати поглядом воду. Захотілося випити води, звичайної води.

— А-а-а, — обличчя Фіми раптом стало зовсім нормальним, без гримас і п’яних усмішок.

— Ну ось, цаца, час і прощацца… Ти ж сам обіцяв, шо я тебе більше не побачу! Ніхто тебе більше не побачить!

Фіма встав, повільно підійшов до Ігора, поклав йому на плече праву руку і раптом з силою штовхнув. Ігор разом із стільцем гримнувся на дерев’яну підлогу і залишився лежати. Тіло більше не слухалось його, тільки очі все бачили, і слух повнився реальними і нереальними звуками, які він поки що міг розрізняти.

— Нічого, — промовив Фіма, стоячи над ним, — години дві-три помучишся, і відійдеш! Ти ж смерті не боїшся! В тебе ж пушка є!

Фіма зареготав і пішов геть. Ігор почув, як дзвякнув гачок на вхідних дверях. Вони відчинилися і знову зачинилися. Пекельний жар дійшов до рота. Ігореві стало боляче дихати. Він лежав боком на дерев’яній підлозі. Бачив над собою стіл і лампу, що звисала зі стелі. Лампа світилася, проте в очах Ігореві ставало темно. Ніби хтось сильний піднімав стелю дедалі вище в небо, доки лампа-вогник не розчинилася у пітьмі, що оточувала Ігора. Тепер марно було розплющувати або заплющувати очі. Картина від цього більше не мінялася.

Життя, що недавно заповнювало тіло Ігора, тіло, що носило штани сорок восьмого розміру і чоботи сорок другого, сховалося тепер в якийсь потаємний куточок, звідки його ніхто ззовні не зміг би роздивитися. Тіло лежало нерухомо, очі заплющені.

Півгодини потому двері в будинок знов відчинилися, і всередину увійшли двоє. Зупинилися у вітальні над тілом у міліцейській формі.

— Це не мент, це енкаведист, — пролунав голос Фіми. — І це ти його сюди привів! Якого дідька я тебе прийняв? Га?

— З чого ти взяв, що це я? — здивовано прохрипів другий голос.

— Йосипе, він про твого Стьопку питав! Звідки якийсь мент може про твого Стьопку щось знати? Га?

— Ти шо, його пришив? — промовив знов хрипкий голос Йосипа. — Та це ж… Пропало!.. Добре, шо я Стьопку в Одесу відправив! Ой, добре! Як відчував! Тепер тікати треба!

— Тікати? Зі свого дому? Та ти шо! Я — фартовий… Мені пофортунить і цього разу! Відтягнемо його до птаха з яйцями. Во хохма буде — менти знайдуть мертвого енкаведиста з вихлопом самогонки!