Садівник з Очакова
Шрифт:
— Може, не треба міліції? — попросив Ігор.
Лікар заперечливо похитав головою.
— Не просіть! — сказав він. — Це мій обов’язок. Все одно що клятва Гіппократа! При вогнепальних, колотих та інших ранах, які свідчать про насильство або злочин, необхідно інформувати міліцію! Навіть якщо це насильство домашнє або між родичами!
Лікар пішов. Мати витерла сльози.
— Хто ж це тебе? — схилилася над сином.
— Я не бачив, — промовив Ігор. Нахилив голову і подивився на тумбочку. Затремтів від несподіванки: міліцейської форми
— Де вона? — запитав матері.
— Що?
— Форма, ремінь…
— Я до шафи сховав. — Степан ступив крок вперед і махнув рукою на шафу. — Все склав туди…
— Спасибі, — прошепотів Ігор.
— Олено Андріївно, дозвольте з Ігорем наодинці поговорити, — попросив Степан.
Мама залишила кімнату.
— Хто це тебе? — ледь чутно прошепотів Степан, низько схилившись над Ігорем. — Ти тільки скажи! Разом вирішимо, що робити!
Ігор заперечливо похитав головою.
— Це не жарти! — голос Степана бринів батьківською турботою. — Це не пацан який-небудь тебе поранив, я знаю… Бачиш, лезо підпиляне, щоб в тілі залишилося, а ручку він відламав.
— Що? — не зрозумів Ігор.
— Тобі засадили так, щоб лезо в тілі залишилося, щоб важко було його витягнути! Той, хто так б’є, знає, що робить! Як довідається, що ти вижив, залишить в тобі ще одне лезо!
На вулиці зупинився мотоцикл. Степан визирнув у вікно.
— Міліція, — зітхнув. — Я ліпше піду…
Степан зазирнув на кухню, повідомив Олену Андріївну, що прибула міліція. Якраз і дзвінок зателенькав на вхідних дверях.
Олена Андріївна зустріла міліціонера і провела до Ігора. Степан почекав, поки двері в кімнату Ігора зачиняться, і вийшов з дому.
— Так-так, — закивав міліціонер, розглядаючи лезо в емальованій медичній ванночці. Його погляд світився майже екзальтованою цікавістю.
— Я про таке тільки в книжках з криміналістики читав! Щас протокол складемо…
Міліціонер, молодший лейтенант, був таким молодим, що якби не його форма, Ігор вирішив би, що біля його ліжка стоїть старшокласник.
Однак, навіть форма не змусила Ігора виявити до слідчого належну повагу. На всі ретельно сформульовані міліціонером запитання відповідь була негативна: «Не бачив», «Не помітив», «Не знаю».
— Таж так не буває, щоб людина не мала жодного ворога, ні з ким не сварилася, а отримала ножа в бік! — вигукнув, втомившись від безрезультатності розмови з Ігорем, слідчий.
— Як бачите, буває, — спокійно заперечив Ігор. — Напевно, мене з кимось сплутали. Темно ж було!
— Так, з освітленням вулиць справи погані, — промовив міліціонер. — Лезо я заберу, долучимо до «речдоків».
Пообіцявши ще навідатися, міліціонер пішов. Ігор задрімав, дослухаючись до рани, що нила під бинтами. Вулицею проїхала машина, крізь її відчинені вікна гриміла пісня «Океану Ельзи». «Давай залишимо більше для нас» — хрипкий, солодко-дратівливий голос Вакарчука влетів у кватирку до кімнати і допровадив Ігора в дрімоту.
23
О
Після ранкової перев’язки стан Ігора, здавалося, покращився. Він навіть спробував сісти на ліжку, та відразу зрозумів, що переоцінив свої сили.
Попросив маму принести води і дати його мобільний. Напився і переглянув пропущені дзвінки. Майже всі були від Коляна. Ще два з незнайомого номера.
Передзвонив своєму приятелю. Думав, що відповість медсестра, але ні, почув його власний сонний голос.
— Ти телефонував? — запитав Ігор.
— Угу, — промимрив Колян.
— Ще в лікарні?
— Сьогодні вже додому.
— Не боїшся?
— Ні, вже порядок. Я з цим переговорив… Потім розповім. Ти там як?
— Гірше не буває, — зітхнув Ігор. — Ми з тобою майже паралельно влипли!
— Що, також побили?
— Гірше. Підрізали і спробували отруїти.
— Ну ти даєш! Тебе провідати?
— Я вдома.
— Добре, повернусь додому і зателефоную тобі! — пообіцяв Колян.
Мати принесла Ігореві яєшню з салом, поставила на табуретку і присунула цей імпровізований стіл до ліжка, щоб йому зручніше було їсти. Принесла і горнятко чаю.
— Я до сусідки навідаюсь, — сказала, виходячи з кімнати, і обережно зачинила за собою двері.
Ігор повернувся на правий бік, взяв лівою рукою виделку, покраяв яєшню. Ковтав, кривлячись від болю та дискомфорту. Подумав, що треба подушку перекласти, тоді він зможе їсти, лежачи на лівому, здоровому боці.
Поснідавши, знову ліг на спину. Перепочив. І раптом — дзвінок у двері.
«Цікаво, хто це може бути?» — подумав Ігор, підводячи голову.
Після кількох дзвінків стало тихо. Ігор зауважив якийсь рух за вікном. Повернув голову і побачив чиюсь постать за ажурною білою напівпрозорою фіранкою.
— Хто там? — запитав.
— Відчиніть, це слідчий!
— Я не можу встати, — промовив Ігор. — Ви двері сильніше штовхніть, вони не замкнені.
У коридорі почулися кроки.
— Де ви тут? — запитав голос молодого слідчого.
— Другі двері справа!
Міліціонер увійшов, глянув на Ігора з деякою недовірою в погляді. Роззирнувся, побачив стілець. Переніс його від вікна до ліжка, сів біля пораненого.
— То що, ви й досі не згадали, хто вас ножем вдарив?
— Ні, — Ігор похитав головою. — Темно було, та й вдарили ззаду.
— Я півночі книжки читав, — повідомив слідчий невдоволеним голосом (а може, просто невиспаним). — Все, що знайшов про ножові поранення! Так ось, не могли вас ззаду так вдарити! Тоді б лезо пішло вниз і увійшло в тіло по-іншому. Вас вдарили зверху, коли ви лежали або впали.