Садівник з Очакова
Шрифт:
— Не пам’ятаю, — промовив Ігор не так вже впевнено. — Я п’яний був. Сильно п’яний.
— То що ж ви хочете, щоб я сам лише за обламаним лезом знайшов того, хто вас ножем штрикнув? — обурився слідчий.
— Ні, не хочу. Не треба його шукати! — Ігор надав голосу приязності з ледь помітним відтінком винуватості. — Забудьте ви про це!
— Як забути? — міліціонер широко відкрив очі. — Під протоколом стоїть підпис лікаря швидкої допомоги, стоїть мій підпис!
— А ви його загубіть, цей
Міліціонер замислився. Похитав головою, скривив губи. Потім відкрив свій планшет, дістав аркуш паперу і ручку. Поклав папір на планшет і підсунув до Ігора.
— Пишіть! — наказав.
— Що писати?
— Заяву. Я, такий-то, що проживаю за такою адресою, в стані сильного алкогольного отруєння сам сильно порізався кухонним ножем. Молодший лейтенант Ігнатенко В. І. провів зі мною бесіду про шкідливість п’янства. Претензій до міліції не маю. Дата. Підпис.
Ігор написав продиктоване і підняв очі на слідчого.
— А ви можете повернути мені лезо? — запитав.
— Нащо воно вам?
— На пам’ять.
— Взагалі-то я хотів його собі залишити, — зовсім по-дитячому визнав слідчий. — Це ж моя перша справа…
— Будь ласка, — попросив Ігор. — Справу ж ліквідовано! Пояснювальну я написав…
— Добре, — неохоче сказав слідчий. — Увечері занесу.
Ближче до обіду Ігор зробив ще одну спробу сісти, цього разу вдалу. Рана, звісно, ще боліла, але чи то біль послабшав, чи Ігор вже звик до нього.
Посидівши хвилин п’ять, Ігор знову ліг горілиць. Потім повторив цю вправу.
Повернулася мати. Принесла від сусідки баночку з-під майонезу з якоюсь маззю підозрілого жовтого кольору. Поставила мазь на тумбочку біля ліжка.
— Скажеш лікарю, нехай покладе на рану! — сказала. — Це на травах і гусячому жирі!
— Народна медицина? — єхидно поцікавився Ігор.
Олена Андріївна не відповіла, тільки докірливо подивилася на сина і вийшла.
Увечері, коли прийшов лікар, вона знову з’явилася в кімнаті Ігора і простежила, щоб рану помастили маззю. Лікар мазь спочатку понюхав, потім схвально кивнув головою, ніби за запахом визначив її користь, і більше жодних питань не ставив.
Після лікаря знову прийшов слідчий, приніс лезо. Коли міліціонер пішов, Ігор розреготався.
— Що з тобою? — в кімнату зазирнула Олена Андріївна.
— Та раптом відчув себе начальником, — пояснив син. — Всі мене відвідують, щось приносять, перев’язки роблять! Просто цирк!
— На похорон ще більше народу прийшло б, — саркастично зауважила мати. — От бачиш, з твоїм способом життя ти вже на ніж напоровся!
— З яким способом життя? — образився Ігор. — Я що п’ю, краду, на голці сиджу?
Мати махнула рукою, не бажаючи продовжувати цю
У дверях з’явився Степан зі сумкою.
— О-о! — весело проказав Ігор. — Ще один відвідувач!
— Та я ненадовго, — трохи скуто пояснив садівник. — Ти ж без діла сидиш, а це важко і шкідливо. І нудно. Ось, почитати тобі приніс!
— Дюма «Три мушкетери»? — ущипливо поцікавився Ігор.
Степан з серйозним виразом обличчя витягнув з пакета великоформатну книгу, яка видалася Ігореві знайомою.
— Це та, що мій батько писав. З Очакова. Почерк в нього чіткий, розбереш, — садівник простягнув книгу Ігореві. — Почитай! Може, порозумнішаєш!
Рипнули двері в кімнату. Напевно, мати стояла з другого боку, дослухаючись. Потім пішла.
— Маю до тебе кілька запитань, — Степан знизив голос до шепоту. — Перше: в обоймі пістолета стало менше на один патрон. І дуло порохом смердить…
Погляд його примружених очей пропік Ігора.
— Я в лісі, на пікніку, стріляв… По пляшках…
— По одній пляшці? Бракує ж лише одного патрона? — голос садівника і не намагався приховати насмішку. Степан розумів, що його дурять.
— Так, по одній…
Садівник узяв з тумбочки принесене міліціонером зламане лезо ножа. Покрутив його задумливо в руках.
— Вирішив сам з цим ділом розібратися? Допомога не потрібна? — спитав спокійно.
— Не потрібна, я сам.
Степан, затиснувши в руці лезо, зробив кілька різких рухів, спостерігаючи, як лезо розтинає повітря. Потім підніс його ближче до очей.
— Бачиш, міліметри два залишили, не допиляли. Ризиковано! Треба бути надто самовпевненим, щоб такі фокуси витворяти! Треба знати точну силу свого удару!
— Що ж тут ризикованого?
— Якщо при ударі ніж наштовхнеться на ребро, ручка відломиться, і той, хто б’є ножем, поріже руку об лезо… А воно, глянь, яке гостре! — він злегка провів по лезу пальцем.
— Отже, той, хто бив, знав, що не наштовхнеться на ребро, — констатував Ігор.
— Знав, — погодився Степан. — А якщо знав, то вдарив тебе, коли ти вже на землі лежав! За їхніми правилами, якщо тебе ножем, то й ти маєш у відповідь ножем бити. А не пістолетом! — Степан уважно дивився в очі хлопця.
— За чиїми правилами? — перепитав Ігор.
— За злодійськими…
Ігор замислився, згадуючи останню ніч в Очакові.
— Ви так багато про їх правила знаєте… — проговорив з повагою у голосі, — а що означає «чесне слово злодія»?
Степан гмукнув.
— Ну, — він провів долонею по своєму голеному підборіддю. — Це надійніше від «чесного піонерського», але тільки між злодіями.
— Тобто, якщо злодій дав «чесне злодійське» не злодію, то додержати свого слова не зобов’язаний?