Сагайдачний

Чайковський Андрій

Сагайдачний дивився по стiнах i тут, бiля дверей, побачив на кiлочку великий ключ.

–  Пiти до наших, щоб Марко мерщiй пiдступив з вiйськом пiд ворота. Взяти смолоскипи i ракету червону, одну, другу.

Сам пiшов другими дверима i тут зараз потрапив на схiдцi, що вели вниз. За ним пiшли козаки.

Збiгши надолину, зараз на другiм кроцi наткнувся на якогось лежачого чоловiка i трохи не впав. Кинувся до ворiт i тут побачив у сутiнi когось, що з замком мозолився. Сагайдачний скочив до нього з ножем, та в саму пору почувся шепiт:

–

 Це я, Антошко. Я впав з кришi, та аж сюди напомацки забрiв.

–  Де вартовий вiд ворiт?
– питає Сагайдачний, шукаючи замка.

–  А ондечки лежить; либонь, вже неживий. Я пiдступив непомiтно i зацiдив його лобом у живiт. Хотiв я вiдчинити ворота, та вони, клятi, не даються.

Сагайдачний перекрутив ключем замок i при помочi козакiв вiдсунув великого засува, що заходив через цiлi ворота у дiру в мурi. Тепер вiдчинили замковi ворота на оба крила. За хвилю надбiгли козаки з берега i всипались на подвiр'я.

–  Треба засвiтити. Кидайте смолянi галушки на кришу.

Який десяток смоляних куль попало на кришу, стали лускати, i криша зайнялась та стала горiти.

Аж тепер побачили турки, що у замок вдерлися непроханi гостi. В замку стали сурмити на тривогу. Яничари повибiгали з своїх домiвок, на майданi стало ясно, мов удень. Козаки з криком кинулись на яничарiв з шаблями. Яничари не могли очуняти i гинули на козацьких шаблях. Та яничарiв виходило щораз бiльше, i тепер стали оборонятися.

З горючих будiвель виходили розпучливi крики невольникiв:

–  Рятуйте нас, хрещених, бо згоримо.

–  Хлопцi! Розбивайте дверi, бо невольники згорять.

Козаки стали розбивати дверi, i звiдтiля вибiгали покованi в кайдани люде. Вони кинулись теж розбивати дверi у iнших будiвлях. Вони вхопили велику колоду i гатили в дверi, мов таранами. Зараз стали розбивати кайдани чим попало. Помагали однi другим. Хто вже був свобiдний, хапав в руки ломаку та йшов з козаками на яничарiв.

Мiж яничарами з'явивсь якийсь старшина й крикнув на них могутнiм дзвiнким голосом. На те яничари поставились пiд муром в трикутник i стали завзято вiдбиватися; цей старшина став на шпилю трикутника з шаблею наголо. Був це дужий високий чоловiк з чорною бородою. Тепер даремне силувались козаки розбити яничарiв, котрi оборонялись шаблями i бердишами, що небезпечно було до них пiдступити.

Невольники, бачачи це, узяли з пожару довгу горючу платву i стали штовхати у яничарiв, мов тараном:

–  Ось як їх, клятих, треба, а ви, козаки, доконайте решту шаблями.

Горюче бервено, мов язик якоїсь казкової потвори, безвпинно то стягалося, то висувалося наперед, а за кожним разом мотлошило яничарiв, котрi з криком та прокльонами падали на землю. Вiд тих ударiв трикутник розбився. Яничари розскочились, i на них напали козаки з шаблями. Тепер вже обороняв кожний сам себе.

Високий старшина скочив з недобитками пiд мур i тут став оборонятися. А видно, що мистець був на шаблi i стинав голови, мов макiвки тим,

що на нього наступали. Тодi виступив поперед Марко Жмайло.

–  Лишiть менi його, товаришi, хай помiримось. На хвилю припинився бiй. Кожний хотiв бачити той лицарський двобiй. Одна i друга сторона поставила свого, найстаршого борця на шаблi. Знайшов свiй свого.

Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розрубає його надвоє. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.

Марко нi раз не збентежився. Заплiв iз його свою шаблю. Короткий млинець - i шабля турка вибита, полетiла геть у воздух.

–  Живого берiмо, - кричали козаки.

Та вже було пiзно, бо нестямились, як Марко рубонув турка по шиї, i голову вiдрубав одним махом.

Усi крикнули. Яничари пiшли врозтiч, i хто не вспiв скритися, той гинув напевно. До Жмайла приступив один невольник i каже:

–  Шкода було його, козаче, вбивати. Хоч вiн i турок, але добра, лицарська була людина, нашим катом був хто iнший.

–  Тим я не турбуюся, пропало. Вiн був би мене, певно, не пощадив, коли б менi шаблю з руки вибив.

–  Як ми того потурнака Iбрагiма пiймаємо, то спалимо його живим.

–  Шукаймо за ним, братики!

Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли iншi.

На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертiй одежi. На головi у нього не було чалми, i вiн свiтив оголеним лобом. Вiн був скривавлений. Дрижав усiм тiлом. Знав, що з ним невольники зроблять.

–  Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.

Вели його попри Сагайдачного.

–  Давай його сюди, - крикнув, - то наш бранець.

–  Вiн наш, ти до його не маєш нiякого права, - кричали розбiшенi невольники i вели потурнака далi, поштовхуючи.

–  Ми тобi вiдплатимо за всi нашi кривди, - вiдгрожувались.

–  Сюди давай!
– скрикнув Сагайдачний i стукнув ногою. Та коли i це не помогло, вiн став бити плазом по спинах.

–  Я тобi дам не слухати, собачий сину, на те ми тебе з неволi визволили?

До Сагайдачного пристало ще кiлька козакiв i так з бiдою вирвали Iбрагiма з-посеред розбiшеної товпи.

Iбрагiм став перед Сагайдачним i зараз упав йому в ноги:

–  Помилуй мене та спаси, повiк тобi вдячний буду. Не пора менi зараз без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрiбний.

Сагайдачний поступився назад i плюнув:

–  Не каляй моїх козацьких нiг твоїм потурнацьким язиком. Вставай i вiдповiдай, що тебе питати буду. Де суть каземати i льохи, де мучаться упiрнi невольники?

–  Я покажу.

–  Де скарбниця твого пашi?

–  Покажу.

–  Де зложена зброя i воєннi прибори?

–  Усе покажу.

–  Де палата твого пашi?

–  В городi над морем. Там його статки i гарем.

–  Гаразд! Тепер поведеш моїх людей i все покажеш, а коли збрешеш, то вiддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знiмуть.