Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  Добре говорить, їй-богу.

–  З тою роботою не буде нам важко, бо є кому робити. Ми навiть i богомазiв помiж нами знайдемо. А коли ось тут, на великiй радi, це дiло вирiшимо, коли у своїй церквi помолимось гарненько, коли свiй пiп нас покропить свяченою водою i хрестом у християнський похiд благословить, тодi ми смiло пiдемо не то на ляхiв, а на самого чорта, бо тодi смiло зможемо собi сказати: "З нами бог, розумiте язици i покоряйтеся, яко с нами бог".

–  Славно, славно, ставимо свою церкву, таки зачинаймо в божий час завтра. Ти, Сагайдачний, порядкуй, а ми всi слухатисямемо. Ти вже ставив церкву

у Чубовiй редутi, ми це знаємо.

Кошовий дав знак булавою, i всi замовкли:

–  Чи згоднi панове товариство з тим, що говорив Сагайдачний?

–  Усi згоднi! Нема що бiльше радити, хiба до роботи братись.

Народ став розходитися. Кошовий не мiг з дива вийти. "Цей знає добре козацьку душу".

По радi прикликав кошовий Сагайдачного до себе:

–  Мистець-бо ти, мистець, пане-брате, i в словi, i хитрощах. Давай, хай тебе обнiму. Будемо мати довший час супокiй.

–  Козацтво - то велика дитина. Розумна, пiдступна, одним словом, поведе його рiвною дорогою, але й одним словом може завести у пропасть.

–  Той час, кошовий батьку, треба використати на органiзацiю i пiдготовку. Усi нараз церкви ставити не будуть. З цiєї сiрої юрби треба зробити справне вiйсько, проворне i слухняне, i доперва тодi можна мiрятись з Польщею. За той час, як ми набирати будемо сили, постараємось, щоб Польща охляла, а тодi сили вирiвняються.

–  Добре, брате, я бачу, чого ти вартий i чого ти можеш доконати. Даю тобi волю, роби, як знаєш. Я тебе пiдопру моєю владою. Будуй церкву i переводи органiзацiю.

–  Я церкви будувати не вмiю. Знайдуться до того другi. У нас знайдуться майстри-сокирники. Органiзацiю зачну за дозволом старшини. А коли будемо мiркувати, що на рiк ми ще не будемо готовi до вiйни з Польщею, то i тодi ще знайдеться робота iнша, яка козацтво захопить i здержить його вiд якого нерозважного кроку. Бог нам поможе. Тепер, батьку, пусти мене у курiнь. Тим говорiнням я собi геть пiдiрвав горло.

–  Го-го-го! Ти пiдожди, у мене на горло теж лiк знайдеться.

Кошовий пiшов у сiни i послав посильного козака за старшиною, щоб зараз сходились. Приказав i Марка Жмайла прикликати.

Своєму чурi приказав приладати стiл та понаносити, що треба.

–  Як бачу, - каже Сагайдачний, - тут щось на празник похоже.

–  Вибачай! Празник був у мене тодi, як я твого слова слухав, а тепер-то хiба попразен.

Посходилася старшина. Генеральний писар каже:

–  Хитрий ти з бiса, Петре! Я гадав, що рада скiнчиться бучею, роздвоєнням, що козацтво до шабель вiзьметься, а воно так гладко пiшло, ще й церква своя буде.

–  Бог тебе прислав у саму пору, - каже суддя.
– Нам учора здавалося, що сьогоднi будемо вже по своїх куренях кашу їсти.

–  Тим шибайголовам треба все якоїсь роботи пошукати.

–  Твоє здоровля, Петре, - каже кошовий, наливши чарку.

Пiшла чарка чергою, посiдали за стiл закушувати i за цим пiшла весела гутiрка. Сагайдачний розказував, що у Києвi бачив i пережив. Найбiльше цiкавились о. архiмандритом, которий остався з Запорожжям у живих зносинах.

Як вже гостi стали розходитись, Сагайдачний хотiв у кошового своє дiло поладнати i каже:

–  Пане кошовий! Коли ми тепер разом, а нашi дружнi вiдносини такi гарнi, то позволь менi попросити одного. Я прошу вашу милiсть до мене за

старосту. Не знаю ще, коли вiдгуляється моє весiлля, бо я ще з моїм тестем, сотником Чепелем, щодо того не змовився, то я рад би знати наперед, що ваша милiсть не вiдкажеш менi такої честi. Тодi я усю старшину на весiлля попрошу.

Сагайдачний, говорячи це, понизив очi i не бачив, з яким видом кошовий його слiв слухав. Вiн був дуже затурбований, бо усi добре знали, що з Марусею Чепе-лiвною скоїлося. Кошовому стало жаль бiдного Петра, знав, як тяжко його ця вiстка придавить, та хотiв цю болючу хвилю якнайдальше вiдсунути. Кошовий моргнув значуще на усiх, щоб не зрадився хто з тим, що всiм було вiдомим.

–  Ти, пане-товаришу, не проси, а приказуй. Ми всi готовi тобi послужити. Про це, коли воно буде, нiхто ще не знає, але вже як буде, то запевняю тебе, що нiхто не вiдкажеться. А поки що ти порядкуй i приказуй, як церкву ставити. Ми знаємо, як ти у Чуба гарно церкву поклав та й слободу вистроїв. У тебе неабиякий органiзацiйний талант.

–  А що старий Чуб робить?

–  Те, що й робив досi. Збирає молодь, вчить їх козацького дiла, а нам присилає щороку кiлька десяткiв гарних товаришiв. Нам би таких Чубiв бiльше, а тодi стояли би ми краще, та й Польщi зуби показали би. Та ти не заговорюй, лише скажи, як будеш братися за дiло? Ти знай, що в цiй порi не можна рубати дерева на будiвлю.

–  На Сiчi є досить дерева пригожого, зрубаного i зрiзаного. Я вже все оглянув. Те дерево призначене, либонь, на байдаки. Поки що байдакiв будувати не треба, а вже зимою зладиться друге. Та я вже казав, що сам церкви ставити не буду. Це заорудує краще мiй побратим Жмайло Марко. Вiн у Чуба ставив, а я лише дораджував. Вiн цього вчився в Острозi, якi нашi церкви мають бути, а мене це менше займало. Йому додати лише до помочi майстрiв i помiчникiв. Треба пошукати богомаза, а коли б не те, то, може би, послати у Київ, бо щоби нам який недотепний запорожець якої поганi не понамальовував.

–  Роби, як знаєш.

–  Моя робота, панове, була б iнша. Менi треба зiбрати у купу оцю всю сiрому втiкачiв та козакiв з них поробити. На цiм-то я добре розумiюся. Я був в добрiй школi у Чуба, а що вiн признав мою роботу доброю, то видно з того, що поручив менi других вчити. А попри саме вчення воєнного дiла, треба всiм повиганяти з лоба усi джмелi про козацьку свободу так, як вони її розумiють. Треба завести у нашiм вiйську послух старшинi i дисциплiну, щоб це справдi було вiйсько, а не юрба дармоїдiв, лежнiв i свавiльникiв. На це я мушу добути дозвiл вiд вашої милостi, що я не самозванець, а наказний. Тодi вже я дам собi раду.

Кошовий засмiявся:

–  Я чував вiд Чуба, що ти строгий старшина, i у тебе кулака та кия не просити. Вважай, що коли на Сiчi таке заведеш, то багато втече.

–  Я цього хочу. Я поперед усього скажу моїм учням: "Всi ледарi забирайтесь звiдсiля до бiсової мами, i не їжте хлiба дармо". Те, що лишиться, можна буде колись назвати вiйськом, яке пiде зi мною в огонь i воду. Про тих знатиму, що коли б прийшлось полягти усiм до одного, то жодному не прийде така погана думка в голову, щоб на сором козацькому iменi видавати свого старшину ворогам. Хай у мене буде сотня справжнiх лицарiв, то краще менi буде, як тисяча чернi, що при сильнiшiм ударi пiде врозтiч.