Сагайдачний

Чайковський Андрій

Сагайдачний не був з цього радий, що про нього таке говорять. Вiн своєю важнiстю не величався, бо знав, що цього козаки не люблять. Старшинi вiн уступався, давав їм зразок слухняностi i всiм говорив, що те, що вiн тепер робить, все лише для добра i слави сiчового товариства.

Його молодi сотнi робили вправи, мов на шнурочку. Сагайдачний зложив свою питому команду, яку всi мусили знати, позаводив знаки сурмою, ракетами i iншi, котрими порозумiвалися в полi. Рiвно йшли до бою i кiннi, i пiшi. Рiвно i на команду похилялись списи, добувались i пiдносились шаблi. Сагайдачний витворив з сiрої юрби збiгцiв справжнє вiйсько,

вишколене i карне.

Церкву посвятили ще того самого року на Святу Покрову. Окреме посольство привезло з Києва iкони, ризи i всi церковнi потреби. О. архiмандрит, до котрого Сагайдачний за цим посилав, дуже був цьому радий i прислав своє архiєрейське благословення.

Пiд час цього богослужiння став Сагайдачний з своїми сотнями в порядку на майданi бiля церкви. На це свято поз'їздилися на Сiч знатнi товаришi з паланок з усього Запорожжя. Сагайдачний завiв стрiляння сальвами з рушниць цiлими сотнями, що усiм дуже припало до вподоби.

На такiй працi плив швидко час, i наспiв рiк 1605. Сiчове вiйсько було у зразковому порядку. Зброї було доволi, байдакiв повнiсiнько довкруги Хортицi, а багато готових човнiв на березi. Конi були уїждженi, пороху i куль повнi склади, харчiв назбирано багато. Козаки були певнi, що весною пiдуть у якийсь похiд, певно на ляхiв.

Кошовий скликав велику раду зараз по великоднi. Вiн говорив перед радою так:

–  При Божiй помочi ми стали на своїх ногах так, як ще нiколи. Тепер пора нам, щоб козацтво не залежувалось, а попробувало своїх сил. Може бути, що ще щось покажеться недоладне i треба буде справити або добавити, а дещо закупити, то ми так i зробимо, а ви, панове товариство, як гадаєте?

Тепер кошовий, знаючи, що мiж козацтвом є єднiсть, не боявся жодних партiй.

–  На ляхiв пiдемо, шкода втрачати слiв, - крикнув хтось з гурту.

–  Ведiть нас на ляхiв; вже досить знущалися над бiдним народом…

–  На ляхiв, на ляхiв, вигнати псубратiв-кровопийцiв з нашої України геть у Польщу.

Тепер Сагайдачний вийшов на пiдвищення. Вiн виглядав поважно з своєю довгою бородою.

–  Тихо, товаришi, хай Сагайдачний говорить.

Сагайдачний кланявся довкруги шапкою.

–  Панове старшино, отамання i ви, мої товаришi та брати! Iз душi вийняв менi слово той, хто перший крикнув: на ляхiв! На ляхiв треба нам йти, щоб помстити кривди цiлого народа та освободити його з панської єзуїтської та жидiвської кормиги. Там народ нiвечиться, i треба йому помогти. Я знаю добре, чого нам на такий великий подвиг конечно потреба, бо у се дiло, як знаєте, я вложив цiлу свою душу.

–  Гарно ти впорядкував вiйсько, нiде правди дiти.

–  Я сим не величаюся. Хто пристав до запорожцiв, то його обов'язком є робити по своїх силах для товариства, я робив по моїх силах i не вважаю сього за заслуги. Я лише про це тому сказав, щоб ви менi повiрили, що я найкраще знаю, чого нам ще треба. У нас замало гармат… Усе ми робимо у нашiй майстернi, але гармат ми поки що не зладимо.

–  Ми їх здобудемо.

–  Певно, що їх здобути мусимо, бо нiхто нам їх не подарує, але тепер я вас питаю, де їх здобути?

–  На ляхах здобудемо, по городах i панських замках сього добра - хоч греблi гатити…

–  Та хiба що сими гарматами греблi гатити, бо до бою вони ледачi. У панських замках i городах гармати лихi, що шкода на їх здобування втрачати сили.

Добрi гармати найшов би, може, в Польщi, та заки ми до них доберемось, то й сил нам не стане. Але я знаю краще мiсце, де є добрi гармати, i багато: у туркiв! Треба лише пiти до них поклонитися козацьким способом, попросити гарненько i взяти. Я знаю, що нам це вдасться, i ми цього доконаємо. А попри ми зробимо ще одно благородне козацьке та християнське дiло…

Усi знаємо, що ляхи угнiтають наш народ. Вiн мучиться, та як йому надто допече, то вiн втiкає вiд свого пана гнобителя, i на десять втiкачiв певно восьмеро доб'ється до нас, у Сiч. Але гiрша неволя вiд панської, гiрша мука нашому братовi неволя бусурменська. Там мучиться народ в кайданах на турецьких галерах, в тюрмах та пiдземних льохах. Спитайте тих, що там побували, яка гiрка доля до турчина в неволю попасти.

–  Правда, правда, хай Господь хоронить в турецьку неволю попасти.

–  А втеча звiдтам тяжча, як вiд ляха з України, а скiльки-то християнських душ пропадає через те, як не може видержати знущання i збусурмениться? Тож подумайте, панове товариство, як би воно було гарно, коли б ми, забираючи собi турецькi гармати, освободили ще яку сотню-двi християнського люду з турецької неволi. А ще подумайте, скiльки у ледачого турка золота набралось? А це також би не завадило нам роздобути…

–  Добре говорить, йдiмо на турка…

–  Нi, краще ходiмо на ляха.

–  Не говори небилиць, хiба не чув, як гарно нам вичитав.

Кошовий каже:

–  Хто за тим, щоб йти на турка, пiдняй шапку!

Цiлий майдан вкрився пiднесеними вгору шапками. Кошовий пiднiс булаву вгору.

–  Бiльшiсть хоче на турка, так воно i бути мусить…

–  Тепер подавайте, товаришi, голоси, кому бути наказним у тому майбутньому походi, бо вже ж цiлим кошем не можемо йти, пiдемо усi на турка, то тут нам татарин на шию влiзе.

–  Сагайдачний хай буде отаманом, нiхто так гарно дiла не зробить, як вiн. Як вiн гарно впорядкував вiйсько…

–  Славно, Сагайдачний, бери булаву!

Сагайдачний кланявся на всi сторони.

–  Панове товариство! Є старий сiчовий святий звичай, що вибраний старшина до трьох разiв вибору не приймається, аж доки його до сього не вислухають. Я клянусь моєю козацькою честю, що не для поведенцiї i звичаю не приймаю сеї честi, а лише для того, що я такого дiла не подолiю. Панове! Ви помiркуйте, що я ще як живу, моря не бачив, у мене нема досвiду на пiвшага. Мав би я моїм недосвiдом загирити сiчове вiйсько i споганити мою козацьку добру славу, а потiм вiдповiдати на судi божiм, або коли б я оцiлiв ставати перед козацький суд, так краще хай менi зараз кат одрубає голову. Я пiду з вами у похiд, я пiду до приступу хоч би на яку фортецю, я самого султана пiду скубнути за бороду, але отаманувати на морi я не вмiю i не буду.

Козаки були невдоволенi i стали гомонiти.

–  Послухайте мене, братики, до кiнця. Ось вам вкажу такого отамана, якого кращого не може бути. Давайте вашi голоси на курiнного отамана Жука. В таких походах вiн опитний, бо бував на морi. Його Трапезунд знає, хай же його пiзнає i Варна. На Варну пiдемо, товаришi, i хай нас поведе у божий час отаман Жук.

По тих словах Сагайдачний зiйшов з пiдвищення i сховався мiж юрбою.

–  Гаразд! На Варну йдемо i вибираємо Жука. Де вiн? Давай його сюди…