Сагайдачний
Шрифт:
На Сiчi i сiчовому майданi ставало тiсно. До того ще купцi i всякi крамарi, прочувши, що запорожцi привезли з Варни велику здобичу, злiтались, мов гайвороння на Сiч для торгiвлi. Треба було поза валами Сiчi покласти базари, де цiлий день клекотiло, мов у казанi.
Сагайдачний виводив своїх новикiв на берег Днiпра у степ i там їх вчив, пiшки i на конi, то з гарматою, то з заступом.
Поперед усього вiн вчив старшину, а тi опiсля вчили других.
Одного дня взяв гурток вибраних i за рiчкою пустився у недалекий степ на конях.
Почулась команда: "Списи
Аж ось побачили навпроти себе ватагу людей, що їхала степом навпростець. Видно було, що ватага, побачивши козакiв, що в ту сторону гналась, дуже збентежилась i ладилася до оборони.
Сагайдачний здержав своїх. Вони пiднесли списи i позавiшували на руку. Опiсля з кiлькома козаками пiд'їхав до ватаги, даючи шапкою знак, щоб не лякалися.
То була компанiя ляхiв. Було мiж ними кiлька старших людей, а далi - панськi козаки та чури озброєнi в шаблi i мушкети.
З ватаги пiд'їхав до Сагайдачного старший чоловiк з сивою довгою бородою i, вклонившися Сагайдачному, каже:
– Ми їдемо в посольствi у Крим з Польщi невольникiв викупляти, про котрих їхнi рiднi довiдались, де вони живуть. Маємо поручаючi письма вiд гетьманiв коронного i польного та вiд українних старостiв. Ми, здається, з шляху збились, та в степу заблукалися, так що не знаємо, де ми опинилися. Я бачу, що ми з запорозьким козацтвом стрiлися, вiд котрого не буде нам напастi.
– Вiтайте, панове, на запорозькiй землi! Кожний посол має право на охорону, вiд кого би вiн не був, куди би не йшов. Такої охорони не вiдкаже вам i Запорозьке вiйсько, будьте цiлком спокiйнi за вашi особи i майно… З шляху ви не збились, бо саме через Сiч найближча i найпевнiша дорога у Крим. За вашу безпеку я поручаюсь вам лицарською честю. Тепер, панове, прошу вас на Сiч у гостi. Вiдпочинете, а тодi поїдете далi. Дамо вам певного провiдника, та ще яку чету козакiв для вашої безпеки…
Сагайдачний вклонився шапкою i пристав до польського гурту.
Вертали так всi разом. Ватагу окружили запорожцi i стали балакати з двiрськими козаками та чурами.
Ляхи, незважаючи на те, занепокоїлися, побачивши себе серед сiчовикiв. Вони не дуже-то Сагайдачному довiряли. Один з них каже до одного старшого шляхтича, який, здається, усьому приводив:
– Oqae omnia pulcherima sunt, sed semper melius est cavere, ne haec turba nos spoliet'.
А Сагайдачний зараз йому на це вiдрубав:
– Si haec turba vos spoliare vellet, adhuc nemo vestrum iam viveret.
Ляхи дуже збентежились, а цей, найстарший вiком, каже по-латинi:
– Вибач, вашмосць, ми не могли вiдгадати, що пiд сим простим козацьким одягом криється шляхетська душа. Невже ж що вашмосць - польський шляхтич з вищою освiтою?..
– Вашмосць, що до одного помиляєшся, що до того, будто би лише польський шляхтич
– Вибач, вашмосць, я про це нiчого не знав.
– У тому-то цiла бiда, що панове з Польщi не знаєте про Україну правди. Вас дурять, а ви дурите самих себе. Ви вважаєте нас, козакiв, за банду розбишак. А се справдiшнє християнське лицарство. От, може, вашмосцi й не вiдомо, що ми лиш що вернулися з морського походу на Варну. Ми Варну спалили, знищили Очакiвський флот, визволили шiсть тисяч християнських невольникiв та привели з собою. Мiж ними знайдете i ваших землякiв, та, певно, вiзьмете їх з собою, вертаючися. Поки що вони у нас гостюють. За таке дiло купа розбишак не вiзьметься, а хiба добре впорядковане вiйсько.
– Невже ж Варна ограблена! Господи! Велика Порта знову на нас помститься, i будемо мусили знову солено оплачуватися.
Сагайдачний поглянув згiрдно на шляхтича i каже:
– Ми, козацькi шизматики, помстили смерть вашого католицького короля Владислава Варненчика, що пiд Варною полiг лицарською смертю. Дарма! Не спромоглись на таку помсту польськi магнати, то мусила це зробити козацька голота…
– Вашмосцi жартувати хочеться, а мене дрожею проймає на сам спогад, що з сього може вийти… Зараз посиплються з Царгорода погрози на адресу Польщi, зараз пiдуть татарськi набiги на Покуття, Подiлля, Волинь. Який настане страх мiж шляхтою. Наш гетьман одганяється вiд сеї поганi, мов вiд вовкiв… i тепер моє посольство у Крим стрiне новi перепони i може увесь мiй труд пiти внiвець…
– Сього останнього вашмосцi найменше лякатись. З бакшишем в руцi потрапиш до самого хана, а через те, що Варна була б цiла, то вам одного золотого з окупу не опустять. Так само не пiдiб'ють в цiнi через те, що ми туркiв у Варнi погромили. А що вже до турецьких погроз, то не слiд лякатися погрози, а зараз помiрятися з поганцями.
– I пропасти…
– Хто? Польща? Така велика сильна держава? Як менi жаль вас, ляхiв, що ви так себе недооцiнюєте. Треба лише мати вiдвагу i хотiти. Польський король, на мою думку, завеликий пан, щоби ледачої Порти боятися, якщо ми, сiроманцi, її не боїмось.
– Ви зле робите. Його милiсть король заказує вам виразно пiд строгими карами ходити на море i невiрних зачiпати…
– А ми, розумiється, сього не слухаємо, ходимо у походи i будемо ходити… Приготов, вашмосць, своїх землякiв, що ми пiдемо аж на Царгород, а саме тому, щоб Польщi показати, що турки нам не страшнi. Може, се i панiв з Корони пiдбадьорить i осмiлить, i страшка вiд них вiджене.
– Чи, панове запорожцi, не уявляєте собi, як воно негарно не слухати приказiв свого пана?
– У нас, козакiв, є така думка, що то не його королiвська милiсть, наш пан, дає такi прикази, лише можновладна шляхта, до дiла лiнива, а до розкошi привикла. Дай Боже, щоб наш король став колись паном у своєму царствi та щоби його шляхта слухала, а не вiн її слухати мусив…