Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  Ви знаєте, що добича буде паюватися аж на Сiчi…

–  Ми знаємо, та ще хочемо її бачити… Та здобича, що на суднах, пiде на дно моря, а ми i до сiєї маємо право…

–  Схаменiться, товаришi!.. Невже ж у таку важку хвилю ви ставати хочете проти старшини?

–  Ти, потурнаку собачий, мовчи, коли не хочеш у морi скупатися, нам тепер на морi ватажка не треба.

До цього гуртка стало прилазити бiльше козакiв. Очевидячки, що вони бунтувались…

В ту хвилю причвалував Сагайдачний з своїми розсильними.

Гурток покинув Iскру i

пiшов йому назустрiч. Сагайдачний приказав своїм козакам держати мушкети напоготовi.

–  А ви куди мандруєте, прочани?

–  Йдемо до табору, - каже переднiй, той, що так гостро поставився до Iскри, - не загибати ж нам на морi. Морем на Україну вороття немає…

–  Я кажу, що є вороття i морем, i я туди вас поведу…

–  Йди собi сам, коли воля, ми до табору йдемо…

–  Зараз завертати до суден на свої мiсця!
– крикнув Сагайдачний сердито, показуючи булавою.

–  Ми раз сказали, що не вернемося, уха тобi позакладало?
– крикнув сердито переднiй козак.
– Чорт нам з такої старшини, що заморити нас хоче.

Сагайдачний не дав йому докiнчити, вихопив пiстоль з-за пояса, гримнув стрiл, i козак, поцiлений в саме чоло, розвiв руки i впав на землю.

Всi збентежились. Дехто, отямившись, хотiв хапати за зброю, та ось з-поза Сагайдачного виступили козаки з рушницями, готовi до стрiлу, їх старшина крикнув:

–  Хто з вас ворухне рукою, пiде чорту в зуби…

–  Привезти сюди з табору чотири гармати з усiм… - приказав Сагайдачний до посильного козака… - А вам, собачi сини, за непослух i бунт зараз тут буде i амiнь…- Обертаючись до старшини з свого почту, каже: - Двох iз них пусти, а прочих поведи над берег моря i кожному кулю в лоб… Слухай, дiдоводе, один з другим, - каже до тих, що їх помилував, - скачiть до суден i скажiть тамтим, що жоден до табору не смiє йти. Жодне судно не смiє бути затоплене. А коли зачнуть далi бунтуватися, то я ось зараз затоплю судна сам гарматою, але враз iз ними, i з вас нi одна душа не вийде на берег…

До моря стали наближатися двi вибранi сотнi визволенцiв з рушницями. I ця бундючна, зухвала юрба, що недавно так грiзно ставилась, тепер посмирнiла, мов ягнята, збилася в купу.

–  Пiдожди ще хвилинку, я тобi дам бiльше сього чортового м'яса, - каже Сагайдачний, - на суднах ще є бунтарi, тих ми ураз з другими покараємо…

Тодi виступив Iскра i став Сагайдачного просити:

–  Сагайдачний! Пожалiй їх та вибач їх дурному розумовi. То добрi козаки-лицарi; я не знаю, чому їх такий дурман напав, се ж люде iз твоєї школи…

–  Тим гiрше для них, коли мою школу споганили, се ж не новики якi-будь.

–  Отамане, я прошу за ними. Головний виновник вже покараний. Зроби це для мене i прости…

–  Правда, ти менi врятував життя, то для тебе я i прощаю… Рушай один з другим на судно i не показуйся менi на очi…

Козаки побiгли на берег i поскакали до суден, радi з того, що їх Iскра своєю просьбою вирятував…

Сагайдачний

передав коня одному з посильних i вiдправив до табору, а сам пiшов на отаманське судно, де стояв заткнутий малиновий прапор. За ним пiшов Iскра. Вiн каже:

–  Якби ти, Петре, був не приїхав, зi мною було б зле. Мене вже потурнаком лаяли i втопити вiдгрожувались… Одна iскорка - i порох був би спалахнув… Я дививсь на тебе, як ти говорив. Твої очi звичайно такi лагiднi, тепер стали страшнi. В них була якась демонська сила. Ти, мов той вуж з казки, потрафиш живу iстоту повернути в камiнь. Дививсь я на тебе, та мене самого морозило, а їм то, певно, кров зледенiла вiд того погляду…

–  Треба хотiти, треба мати тверду, незломну волю, а вона, певно, поконає противника. Та ще треба знати й душу того, над котрим хочеш панувати. Коли б я був зробив iнакше, уговорював, просив, то вже було б по моїм отаманствi, а може би, вже й не жив…

Отаман дав знак, i вдарили веслами з усiєї сили. Зараз помiркував Iскра, що судна пливуть на полуднє.

–  Отамане, не туди дорога у Керч…

–  Туди дорога у Синоп, - каже Сагайдачний.
– Вони нас там якнайменше сподiваються. Треба i їх навiдати за одним заходом…

–  Де ж ми сю добичу заберемо?
– клопотавсь Iскра.

–  Тим разом обiйдеться. Буде з нас, як зруйнуємо город та трохи невольникiв визволимо. I козацтво треба зайняти якоюсь лицарською роботою, щоб їм джмелi з голови викурити.

Погода була гарна, i море спокiйне. Висланi на стежi судна, котрi плили великим колесом, нiде не запримiтили ворога.

У Синопi, до котрого пiдплили пiд вечiр, нiкому i не снилося про те, що так близько стоїть небажаний гiсть.

Синоп - це велике торговельне турецьке мiсто, стоїть у близьких зносинах з Кафою i Царгородом. Тут вже знали про набiг козакiв на Кафу. Їх це заспокоїло, що козаки вдоволяться Кафою i попливуть собi геть.

Козаки увiйшли у город вночi, не стрiчаючи жодного опору. Стрiтили трохи турецької мiлiцiї та жовнiрiв, яких умить побили, потiм пiдпалили в кiлькох мiсцях. Турки думали зразу, що це звичайний пожар. Аж згодом, коли бiгли рятувати, пiзнали, хто це зробив. Напав усiх великий страх. Кожний забув про пожар i ховавсь де попало. Люде, мов божевiльнi, бiгали серед пожежi i гинули на козацьких шаблях. Тiльки невольники заворушились, розбивали кайдани, убивали своїх наставникiв i єдналися з козаками.

–  Збирайтесь, братчики, до пристанi, - гукали козаки, - скликайте усiх, розбивайте льохи i тюрми, а швидко, бо ми тут довго не будемо i над раном вiдплинемо. Почуєте голос сурми - то буде знак, що незадовго нас тут не буде.

Цiлий город перемiнився в одно палаюче море, у пекло. Сагайдачний навiть не виходив на берег. Вiд моря приказав пильно сторожити, щоб не попасти у матню. Такої легкої побiди нiхто не надiявся. Усi признавали, що це треба приписати талантовi i щастю Сагайдачного.