Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  А я кажу, що вода буде… Я зараз, як ми окопаємось, викопаю колодязь, i добудемо води. Неможливо, щоб води тут не можна добути. У нас i дерева доволi з наших човнiв… Не турбуйсь, отамане.

–  Тут хочеш копати колодязь?

–  Нi, не тут, а трохи далi. Тут недобре мiсце до оборони. Ми рушимо замкненим табором ще трохи наперед… Я гарматою промощу собi дорогу.

I зараз положення табору змiнилось. Передовi i заднi вози пооберталися. Переднi попихали люде руками. Звiдсiля стали стрiляти з гармат у збиту татарську юрбу. Табiр йшов черепашиним

кроком, але таки посунувся о кiлька гонiв наперед серед безнастанної пальби з гармат на усi боки. Татари стали щораз бiльше присiкатися з таким страшним галайканням, що аж морозило.

Табiр став у такому мiсцi, яке Жмайло уважав за вiдповiдне. Зараз пообертали вози боком, i як лише настала нiч, взялись до заступiв i стали з усiх бокiв окопуватися. А посерединi табору стали могильники пiд оком Жмайла копати колодязь. Робота йшла день i нiч. Жмайло казав розiбрати похiднi судна, до переправи через рiку призначенi, i тими дошками пiдпирали стiни колодязя.

Чепiль тiєю роботою дуже цiкавився. Заходив часто сюди i питав, чи вже вода показалася?

–  Ще нема, та ми її добудемо, хоч би прийшлось докопатися аж до сарахманiв…

–  А що це таке - сарахмани?

–  У нас, в Галичинi, вiрять люде, що десь пiд нами якiсь сарахмани живуть, народ дуже вбогий. У нас люде у великодньому тижнi лушпини з яєць на воду кидають - це, мовляв, для бiдних сарахманiв, у котрих тiльки i свят буде, що тi лушпини пооблизують.

–  Тобi жарти в головi, а менi турбота свiт морочить…

–  Я не жартую, коли про колодязь говорю. Вiн буде, ще i журавля поставимо, та ще i корит на воду наробимо…

Татари лише раз пробували узяти табiр приступом, та їх так привiтали, що лише багато людей втратили. Тепер розпочалася облога.

Татари були певнi, що вiзьмуть табiр безводдям, коли не голодом, i тому ждали тiєї хвилi терпеливо, аж козаки самi здадуться або усi вигинуть. Вони не наближалися до табору на вiддаль гарматного стрiлу. Лише вночi страшно галайкали, i тривожили людей, та не давали спокою.

Третього дня могильники, що копали колодязь, крикнули вгору:

–  Вода!

Цiлий табiр вiд цього одного чарiвного слова начеб ожив. Слово переходило вiд одного до другого, поки не облетiло цiлого табору. Всi дуже радiли i хрестилися. Копальники якраз натрапили на джерело. Вода пiдходила щораз вище. З долу кричали, щоб їх швидше тягли вгору, бо вода доходила їм до грудей i грозила їм затопом. Вода була така студена, що аж у костях ломило.

Зараз опiсля стали спускати униз вiдра i тягти воду, котру вливали в наладженi корита. Вода зразу була каламутна, та нiхто на це не зважав, бо умирав вiд спраги. Конi, почувши воду, стали iржати i рватися з припонiв до колодязя. Жмайло приказав вливати воду в судна, щоб бiльше було до води приступу. Народ перся до води, що аж сторожу треба було поставити для вдержання порядку. Це протяглось до заходу сонця. Вода прибувала в колодязi чимраз вище, добра, студена, чиста.

Зараз поставили на двох стовпах дерев'яний вал, на якому причеплено довгий

мотуз з вiдром. Козаки наперемiну тягли воду i вливали до корит та човнiв. Люде начеб вiджили, усi повеселiшали, начеб на свiт народились.

Чепiль говорив до Жмайла:

–  Ти наш Мойсей, що дав нам воду в пустинi. Пропали б ми, мов рудi мишi в степу. Тепер можна вже пiдождати на мiсцi, поки пiдмога не прийде. Татари йно ждуть того, коли ми здамось, i тому нас поки що не чiпають… Хай ждуть, ми пiдождемо теж.

–  I ми довго ждати не можемо, бо харчiв не стане. Треба усю поживу перечислити та видавати на кожного по паю. Iззовнi ми нiчого не добудемо: нi вола, нi осла.

–  Нам треба забезпечитись на яких два мiсяцi.

–  Краще буде, як помiркуємо на три, - каже Жмайло.
– Особливо з сухарями, кашею та борошном треба щадити, щоб не прийшлось саму конятину їсти. Ти, батьку, прикажи кухарям почислити все, а я вже порахую як слiд…

Усi благословили Жмайла i почували себе бадьорими. Навiть скот повеселiшав i взявся за суху пашу.

В таборi залунала весела пiсня, забринiла бандура…

Татари не могли того зрозумiти, що сталося. Пiдкрадались вночi пiд табiр i замiсть одчаю почули веселiсть. Як донесли про те хановi, вiн каже:

–  Тим шайтанам сам чорт помагає. Мусимо їх брати силою, а то далi ми всi з голоду i спраги поздихаємо…

Справдi, татарське вiйсько голодувало, а воду для людей i коней привозили у шкуряних баклагах.

Зараз другого дня пiшли татари до наступу. Вони пiд'їхали з одного боку з великим криком i пустили на табiр велику силу стрiл, якi навiть не долiтали. Козаки стрiляли з гармат i рушниць, косили татарськi ряди, мов траву. Татари подались назад i вже того дня не наступали.

На другий день знову нiхто не показувався. Татари кудись пропали.

–  То якiсь татарськi хитрощi, - говорив Чепiль до старшини.
– Вони щось задумують, а нам так довго ждати не можна, бо голод за плечима. Коли б так можна на Сiч вiстку послати…

На таке каже Струк:

–  Сього не треба. Як на Сiчi вже є Сагайдачний, то вiн, певно, поспiшить нас визволити, коли ж його там нема, то нема там з ким на виручку йти. Тепер робота коло хлiба, i всi порозходилися. А заки вони зберуться, то ми пропадемо…

–  Краще би розвiдати, куди татари подiлись, - каже Жмайло.
– Я поїду сам на роз'їзд.

–  Ти не поїдеш, бо тебе тут треба, ти ж - обозний. Роз'їзди пошлемо на всi боки, а вже досвiдних людей ми знайдемо…

Старшина стала подавати рiзних запорожцiв, якi своєю проворнiстю вiдзначались.

–  Поїде Степан Бульба, Тарас Печiнка, Максим Грух, Конопель. Господи, у нас не було би людей!

Названих зараз прикликали, а Чепiль каже їм:

–  Берiть, голуб'ята, по десятку козакiв, виберiть найкращi конi i гайда на роз'їзди… Розвiдайте, куди татари дiлись? У бiй не вдавайтесь, а, помiтивши, де татарва, завертайте швидко у табiр. Може, справдi покажеться таке, що зможемо рушити далi i перебитись табором.