Сагайдачний
Шрифт:
Так само невеликий був пожиток з того, що в купцiв награбили. Бо показалося, що межи ув'язненими був лише один купчик iз Кафи, що привiз полудневi овочi до Острога. Всi iншi - то челядники купецькi, якi привезенi були їх панами до помочi i до пильнування панського добра, їх потрафив той купчик, який сам уночi спав при своїм крамi, пiдбити до того нерозважного кроку, за який прийшлося всiм покутувати. Їх панам i не снилося платити за них, бо вони їм не казали такого робити i всього вiдпекувались.
VI
Стрiлою
Кульчичане не могли нi на одне, нi на друге зважитися. До дому далеко, а у свiт широкий йти було страшно. Школа приковувала їх так, що не могли вiд неї вiдiрватися. Дiдусева наука i напiмнення глибоко засiли їм у душу, щоб могли їх забути. Цiлою їх осолодою були тi признання вчителiв, тi шкiльнi та княжi нагороди, якi їм рiк рiчно дiставалися.
Iнколи кликав їх на замок князь i казав собi читати книжки, iнколи заводив з ними розмови, бо вiн дуже любив диспути на релiгiйнi теми. Iнколи, коли який вчений монах з'являвся в Острозi на замку, князь прикликав хлопцiв, щоби прислуховувались розмовам вчених людей. Коли ж траплялись ферiї шкiльнi, хлопцi їздили по численних селищах i економiях княжих i тут вiдпочивали. А вiдпочинком для них було те, що займались газдiвством i їздили в поле. В такiй роботi вони дуже любувалися, бо це нагадувало їм рiдне село.
При тiй нагодi пiзнали вони спосiб адмiнiстрацiї княжого добра i його велич.
Недарма держали його в цiлiй Польщi та Українi за найбiльшого дуку.
До князiвства Острозького належали два Волинськi повiти: Луцький i Кременецький. Вiд пiвночi заходило воно в мозирськi мокляки, йшло повз київське воєводство, на полуднє займало чималий шмат Подiлля. Крiм того, належали до князя великi простори в Галичинi, що були вiном його жiнки.
На тiм просторi було не менше як 1300 сiл, 100 мiстечок i 40 замкiв, випосажених гарно i узброєних у все, що до оборони було потрiбне.
В Острозькiм князiвствi жило в тiм часi, тобто при кiнцi XVI столiття, 4700 родин, значить около 28 200 душ, на просторi двох мiльйонiв моргiв. З того третина належала до хлопiв, осадчих. Пiсля того, якi були їх обов'язки, вони дiлились на три категорiї, але отчичiв, тобто пiдданих, прив'язаних до землi, як водилось у iнших панiв того часу, тут не було.
Князь, маючи багато пустої землi, закликав робучий люд до себе на слободу, яка тривала 24 роки, заки прийшлося вiдробляти за землю та платити податки. За той час кожний так загосподарився, що вже йому не хотiлося рушати й деiнде шукати непевної долi.
До того, хлiбороб почував себе тут безпечнiше, як деiнде. Нiхто не чiпав його вiри, а густо розсiянi княжi замки, з добре узброєними залогами, бистро зорили за тим, щоб робучий народ був безпечний перед нападами хижацьких татар.
Траплялося iнколи,
Кульчичане їздили кожного року в iншу сторону, пiзнавалися з княжими державцями i економами, пiзнавали народ робучий. Побачивши, що тут живеться людям краще, як у Самбiрщинi, вони чули до князя ще бiльше поважання.
За час побуту кульчичан в Острозькiй академiї, якось на другому роцi сталась подiя, яка цiлий острозький свiт дуже заворушила.
Перед недавнiв часом жив на службi князя убогий шляхтич з Полiсся, Христофор Косинський, гербу Равич. Князь його любив i нагороджував, i здавалося, що вiн остане князевi вiрним до смертi. Що там мiж ними зайшло, нiхто того не знав, але Косинський покинув князя i пiшов шукати щастя на Запорожжi, як багато iнших людей тої доби.
Не знати, чи Косинський мав злiсть на князя, чи на його сина Януша, який зовсiм зляшився. На тi рахунки приготовлявся Косинський довгий час. Вишукував собi людей таких самих невдоволених, як i вiн, проти панiв, магнатiв.
На Запорожжi серед низового товариства кипiло проти Польщi. Король видавав часто унiверсали до руських воєвод, до "українних" старостiв, щоб не допускали до сполуки мiж низовцями й Україною. Не можна нiкого пускати нi сюди нi туди. Низовцям не вiльно нiчого продавати, анi купувати вiд них. В той спосiб хотiла Польща змусити запорожцiв до покори й послуху.
– Польща не признає наших вольностей, наших старих прав, не признає нашої виборної старшини, а наставляє проти нашої волi якогось старшого, якого ми не приймаємо.
– Я знаю того старшого, пана Язловецького. Добряга чоловiк i козак цiлою душею.
– Але нам накинений. Хай живе мiж нами, то коли покажеться, то i виберемо кошовим, хiба ж у нас не отаманували шляхтичi?
– Згадати б лише Дмитра Вишневецького-Байду. Тепер думи про нього спiвають, або Дашковича? Може бути отаманом i Язловецький, але прийди сюди, братику, хай побачимо, якi в тебе зуби, - а накиненого старшого ми не приймаємо.
Так ремствували запорожцi, а Косинський пiддавав:
– Ще буде поганiше, панове товариство. Коли ви не вiдрубаєте руки, що за вашими вольностями посягає, то не лише старшого накинуть вам ляхи, але ще на на- шу Сiч Запорозьку своїх кварцяних на постiй пришлють…
– Не дiждуть!
– Це лише вiд вас залежить. Як ви покажете свою силу, тодi й вони пiзнають, що не можна.
На Українi було невдоволеного матерiалу дуже багато.
Зачнiм вiд уходникiв. Як стало тяжко жити народовi українському через драчi, через панщину, то збиралися ватаги смiливiших людей у степ козакувати, йшли звичайно ранньою весною в дике поле, орали тут землю, вели бджiльництво, ловили та в'ялили рибу, стрiляли звiрину. Було це дуже небезпечно, бо степовi хижаки нападали на них зненацька, ловили в ясир. Треба було орати, держачи зброю напоготiвлi. Але пiдприємство оплачувалось, i уходникiв не бракло, а тут було всього доволi, та не було панського гнiту Та пословиця каже, що бiди конем не об'їдеш. Пограничнi королiвськi старости пронюхали наживу i здержували повертаючих уходникiв, щоб їм платили вить, цебто дань, яку собi самi встановляли довiльно.