Сагайдачний
Шрифт:
– А ти, гетьмане, ремствуєш, що князь недобрий чоловiк.
– Певно, певно, але так само добрий чоловiк той хазяїн, що для своїх волiв та корiв ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не виздихали. Та слухай далi.
Я не мiг так вiдразу заселити тої Рокитної - менi йшло пиняво, але я був би того доконав, бо люде чували про мене i були би до мене пiшли. Та тепер зачинається друга iсторiя. Знаєш з Святого письма, як той богомiльний цар Давид побачив гарну жiнку свого сотника, проходжуючись з молитвою на устах по своєму пишному огородi. Ну i сотника велiв вбити, бо йому заважав, а жiнку його забрав собi.
– Вiн не забрав, а дiстав од його милостi короля надання, на те вiн грамоту має.
– Вже її не має, бо та грамота вже в моїх руках, i вiн її тодi побачить, як своє ухо. Бо вiн ту грамоту у короля вимантив, вишахрував, замовчав, що Рокитна моя. В старину нашi предки скити, пiймавши одного деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не маю, але як пiймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить.
– Не даси ради. За ним уся шляхта постоїть, старий князь порушить небо i землю, щоб тебе, гетьмане, здавити.
– За мною повстане увесь народ. Певно, що я сам нiчого не вдiю. Але таких невдоволених є тисячi, кожний з них має з якимсь паном свiй порахунок. Я поки що з старим князем не зачiпаюся. Але як i вiн проти мене виступить, то я i йому не поступлюся.
– Шкода, пане гетьмане, то грiх. Князь Костянтин - одинока пiдпора i охорона нашої церкви.
– Тут церква нi при чiм. Хiба я проти церкви воюю? Я пiдняв боротьбу проти панiв, ненаситцiв-гнобителiв бiдного українського люду.
– Князь дає на церкви, на школи.
– Дає псовi муху. Вiн називає себе богомольцем, та богом у його - грошi, нажива…
– Пане гетьмане, це хула, це образа для такого чоловiка.
– Ха-ха-ха! Знаєш, князю, увесь час, як з тобою говорю, дивлюся на цей його портрет, того твого богомольця. Чи правда? Це ж портрет князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького. Вiн лiчить грошi, не розстається з ними навiть тодi, як його малюють. Не дав себе малювати, як клячить та молиться Богу Вселенної. Нi! Худопахолки, голота, не смiють бачить, як велич земська поклоняється величi небеснiй. Нехай дивляться на нього лише тодi, як вiн лiчить грошi. От бачиш, голото! Я грошi маю, золото i за них усе куплю, навiть Бога… Такий той твiй богомолець, як цей фарисей, що випоминав господовi кожний грiш, даний на боже… Тьфу!
– Загостре ти його, гетьмане, осуджуєш. Ти обрав злу дорогу. Наробиться заколоту на всiй Українi, а боротьба буде нерiвна: вiн - велет, а ти йому не спростаєш.
– Як Господь дасть, в його це руцi. Але пам'ятай, що малий Давид поконав Голiята…
В хату ввiйшов козак.
– Пане гетьмане, старшина зiйшлась на раду i тебе просять…
– Так здоровий будь, князю. Кажу тобi, що й ти, i всi люде в Бiлiй Церквi безпечнi i вiд напастi, i вiд грабежу, як довго я тут гетьманую. Нiкому волос з голови не впаде, i нитка не пропаде…
Вулика пiшов додому, а гетьман - на козацьку раду старшини.
VII
Про повстання Косинського, про заняття Бiлої
Обидва запалали страшним гнiвом на таке зухвальство худопахолка. Треба було вiдразу усьому зломити шию, здавити розбiйника, бо коли би це мало повторитися, то не було би гаразду на свiтi.
Князь Костянтин хотiв з цього повстання зробити справу загальну, якою повинна зайнятися уся Рiч Посполита.
Князь написав листа до польського гетьмана Жолкевського, який сторожив на українних землях за порядком. Жолкевський дививсь на цiлу справу iнакше. Це не була справа загальна. Вона дотикала виключно iнтересу князя Острозького, це була привата, за яку князь повинен постояти сам. Гетьман радив князевi пiти з Косинським на мирову i не роздувати великого вогню, бо з того скористають вороги Речi Посполитої i вийде з цього приватного непорозумiння шкода. Бусурмани лише ждуть на такий заколот, щоби впасти на землi Речi Посполитої. Одним словом, гетьман не хотiв спричиняти поклику до посполитого рушення шляхти, як цього домагався в своєму письмi князь. А що й король послухається ради гетьмана, то на таку помiч князь не мiг числити.
Дiставши таку вiдповiдь од гетьмана, князь дуже розсердився.
– Ось як воно! Я маю за гетьманською порадою перепросити гордого шляхетку, кланятися йому i просити прощення. Гарних часiв ми дожили, мiй сину, - говорив вiн до Януша.
– Я тобi кажу, що це початок, за тим повстанням пiдуть iншi, бо невдоволених нiколи не забракне. Рiч Посполита тяжко спокутує за тi примхи пана гетьмана. Та нам самим треба про себе промишляти. Я пiдiйму усю свою силу i провчу як слiд кожного, що важиться мене зачiпати. Збираймо, сину, вiйсько i рушаймо на ворога. Ще нас на те стане.
Князь порозписував листи по всiх своїх маєтках Острозької землi. Написав до свого зятя Радивiла й закликав його до походу. Князь вважав у тiм допуст божий, що на старостi лiт не можна йому мирно жити i треба сiдати на коня. А допуст божий треба з покорою зносити.
Князь мав по всiх замках вiйсько добре узброене. Крiм того, його новосельчани обов'язанi були на кожний поклик збиратися й виходити в поле. Зброї було для них доволi, а коней i не перелiчиш.
Князя болiло це, що проти нього виступають i козаки, з якими вiн все жив у згодi i єдностi. У нього були козацькi ватаги мiж двiрською мiлiцiєю. Князь мусив з жалем довiдатися, що багато його козакiв перейшло до Косинського. Остався лише Северин Наливайко з своєю ватагою. Князь хотiв за нього запевнитися i покликав до себе о. Дем'яна, який мав великий вплив на свого брата.
– I що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув?
– Не покинув вашої свiтлостi i не покине, поки я живу.
– Я мав право говорити так i про Косинського, а сталося iнакше, i вiн, забувши страху господнього, пiдняв на мене святотацьку руку, на свого добродiя.
– Ваша свiтлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну.
– То чому ж менi не сказали? Я ще був би в силi такого Косинського по-княжому винагородити.
– То не було дiло вашої свiтлостi, лише князя Януша. Без Рокитни можна було обiйтися. Косинський далекий вiд того, щоби проти вашої свiтлостi повстати. Його дiло з князем Янушем, i справу можна би мирово поладнати.