Сагайдачний
Шрифт:
О. Дем'ян князя Януша не любив як перевертня i тому його не щадив, а як сповiдник старого князя, маючи в руках ключ до його совiстi, мiг собi позволити на таке, за що другому треба було покутувати, як за велике зухвальство.
– I ти, отче, радиш менi йти на мирову з розбишакою? Нi, того не буде. Я його поконаю збройною рукою i роздавлю, як муху!
– Смiю завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги нашi, яко же i ми оставляємо должникам нашим.
– А хiба ж це по-християнськи - нападати по-злодiйськи на другого i його добро грабити?
– Я знаю, князю, що Косинський в цiлiй Бiлiй Церквi нiкого не пограбив.
– Як нiкого? А князя Януша?
– Шукав вiдплати за зроблену йому кривду.
– Твiй совiт лукавий, -
– Як хочете, то йдiть всi до Косииського, i ти, i твiй брат, всi!
– Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашої милостi, не опустимо вас, хiба нас киями прогнати прикажете. А ще й тодi, вiдiйшовши, величати будемо князя Костянтина, як защитника i добродiя православної церкви. Але було моїм обов'язком, як сповiдника i духовного дорадника вашої свiтлостi, звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За це я готовий покласти голову, бо за вашу милiсть я перед Богом вiдповiдаю.
– Що ж тут не по-божому? Хiба Бог забороняє свого добра захищати?
– Якби з цього мало вийти бiльше лихо, то треба таку защиту понехати.
– Не розумiю тебе, отче. Яке ж може вийти з того бiльше лихо, як те, що мене той злодiй, мене, православного князя, ограбив?
– Вiн не вашу милiсть, православного князя, защитника нашої церкви, пограбив, лише шукав своєї кривди на князевi неправославнiм, на католиковi.
– Як смiєш!
– крикнув князь i затиснув кулак.
– Удар, князю, ось моя сива голова, - сказав о. Дем'ян i склонив голову.
– Я сказав правду i ще остерiгаю вашу милiсть, що з тої мiжусобицi повстати може велика шкода для православної церкви.
Князь заспокоївся, а о. Дем'ян говорив далi;
– Коли вже такий допуст божий, щоб сини нашої богоспасаемої церкви мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша милосте, того Косинського, коли би вiн у твої руки попався. Не треба козакiв доводити до крайностi. Прийде час, коли вони будуть одинокими защитниками православної церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться по вашiй головi? Син найстарший вже для церкви пропав. Вiн - латинник i лях, з тої дороги його не в силi ми завернути. Дiти вашої милостi не пiдуть слiдами свого славного батька. Рiд Острозьких для церкви пропаде, це почуває моя душа. Хто ж постоїть за церкву? Лише козацтво. Це сила, це душа i кров українського народу. Правда, вони ще не з'єднанi, та над цим треба працювати, пригортати їх до себе, як свавiльнi дiти. Уся шляхта може покинути свою церкву - народ, а цвiт його, козацтво, церкви нiколи не покине, а за неї голову положить. Могутнiсть вашої свiтлостi поконає Косинського, але не смiє його знищити. Батько покарає свавiльну дитину, але її не уб'є. Не дай менi, Боже, дожити такого нещастя.
Бесiда о. Дем'яна зробила на князя велике враження. Вiн очевидно м'як, як вiск, вiд слiв свого сповiдника, хоч як його княжа гордiсть проти цього бунтувалася. Чого не зробив лист такого вельможi, як польський гетьман Жолкевський, то доконали упiмнення слабосильного о. Дем'яна. О. Дем'ян, вийшовши вiд князя, пiшов прямо до свого брата-кожем'яки, у якого жив Северин.
В домiвцi Северина було замiшання. Северин збирав свою мiзерiю i ладився в дорогу. О. Дем'ян прийшов в саму пору.
– Ти куди?
– Ще й питаєш! Не можу ж я тут бабiти, як козацтво рушається?
– Чи до Косинського тобi спiшно?
– Авжеж…
– Бiйся Бога, брате, того не може бути, ти князя не можеш, не смiєш покинути.
О. Дем'ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього i каже:
– Та я би мав проти козацтва з князем йти? Нiколи! Менi би на Запорожжi того нiколи не вибачили, я би сам себе прокляв, i нашому родовi, моїй добрiй славi була би ганьба.
– А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобi те все розтолкую.
Северин зiбрався й пiшов з о. Дем'яном. Як прийшли на мiсце, о. Дем'ян зачинив дверi, щоб їх хто не пiдслухав, i каже:
– Я прямо вiд князя прийшов до тебе. В щасливу пору
– Чи так, чи сяк, то менi з цiєї матнi не видiстатися. Як не однi, то другi на мене повстануть. До мене пише Косинський i до себе взиває. Ми знакомi не вiд сьогоднi i приятелi. З одного казана ми кашу їли. Як менi тепер стояти проти нього з князем, коли пiднявся народ проти панiв-дукiв? Хiба так зроблю, що скриюся, поки буря не минеться.
– Нi, ти пiдеш у похiд з князем. Ти дуже будеш там потрiбний. Слухай мене, брате. Це перше повстання народу проти гнобителiв. Козацтво ще заслабке, щоби з такою силою мiрятись. Я вiрю в силу козацтва. Воно побiдить, але не тепер. Скажеш менi: нащо ж зачинати? Так! Та я того не перепиню, до бурi мусить прийти, бо Острозькi такої зневаги не подарують. Нехай же бодай невелика шкода з того вийде, хай не знищиться козацтво, бо -його буде треба. Ти будеш при князевi тою студеною водою, щоб жагу мiркувати. Коли би Косинський попав у руки князя, то за ним промовиш слово i погодиш їх. Косинського шкода, щоб так марно пропав, то гарний лицар, не харциз. Його треба обороняти в пригодi, а ти це можеш, бо ти проворна людина. Вже то саме, що ти князя не покинув, з'єднає тобi серце князя, котрому здається, що усе козацтво проти нього повстало. Князь тебе послухає. Я вже йому представляв, щоби Косинського не губити. Його княжа гордiсть може перемогти мої упiмнення, може за них забути, а ти йому це в пору пригадаєш. Мiж князем i козацтвом мусить прийти до згоди, а цю згоду доведеш ти, мiй брате, до пуття. Пам'ятай, що одна мати нас родила, що ми з низького ремiсничого роду, i лише власними силами вийшли в люде: я - в церквi, ти - мiж козацьким лицарством. Обидвох нас треба на свiтi, треба для народу, для церкви. Ми при князевi маємо тверду опору. Незриваймо того зв'язку з князем, стараймося його змiцнiти. Брате! Не гаючись, йди до князя i проси про прикази для тебе…
Севериновi кожне слово брата глибоко западало в душу. Вiн зрозумiв його намiри i в його головi зачав творитися план, як братову думку перевести в дiло. Може, вдасться йому не допустити до проливу кровi i довести до згоди мiж князем i козацтвом.
Северин, не гаючись, пiшов на замок до князя.
На замку тодi вiдбувалася велика воєнна нарада. Приїхали княжi сини: Януш, воєвода волинський, i Олександр. Костянтина там не було, то й так не було з нього пожитку. Погулявши гаразд по свiту, вiн тепер топив свої гуляцькi спомини в молитвi й практиках релiгiйних. Зате поприїздили приятелi старого князя: князь Олександр Вишневецький, Гулевич i iншi. Вони всi мали спiльнi дiла з князем супроти невдоволеного козацтва. Князь говорив:
– Коли так далi пiде, то з нашої працi слiду не остане. Загине, пропаде шляхта, голота запанує над усiєю Україною. Пани з Польщi хiба ослiпли, що того не бачать i не хотять нам помогти. Така байдужiсть уряду вiдомститься колись тяжко на самiй Речi Посполитiй. Пани Заславськi та Жолкевськi смiють писати менi адмонiцiї, що то моє приватне дiло, що я сам наварив того пива й сам його маю випити…
– Невже ж так писав?
– питає Вишневецький.
– Так би нiхто не поважився, навiть сам король його милостi князевi Острозькому написати, але так виходить з iнтенцiї того письма. Пише менi, щоби йти на мирову з тим розбiйником Косинським. Згадайте, вашi милостi, мої слова, що то лише початок того, що має наступити. Козацтво збунтує всю сiрому. Вони заволодiють нашим добром, нас проженуть за десяту межу. Отож, поки пора, треба тiй гiдрi шию скрутити, поки вона ще в колисцi, поки їй ще зуби не виросли. Радьте, вашi милостi, думаймо про рятунок самi, коли панам з Речi Посполитої не пильно за шляхтою постояти.