Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  Я Степанiв. Про нашого прадiда нiчого не знаю.

–  Я тобi стриєм приходжуся, знай! Та що ти все говориш? Ми. хто то є ми?

–  А то - мiй побратим Петро Конашевич, син Iвана.

–  Знаю i твого батька, вiтай менi! Батько живий?

–  Поляг, ще як я дитиною був.

–  А вибач менi, товаришу, - каже осавул до Жука, - я на радощах i козацький звичай забув - перепинив цим новикам поклонитися тобi, як головi куреня.

–  Ми вже не новики, - каже Петро, - ми з Чубової редути приходимо, ми - козаки.

–

 Вiтайте, панове товариство, - каже Жук, та я вас у курiнь не приймаю, бо у мене своїх людей доволi.

Старий Жмайло був заклопотаний, чи знають його земляки тутешнiй запорозький звичай, i чи знають, що їм на таке вiдповiсти?

Але Петро не дав себе збити з пантелику. Виступив наперед i, кланяючись курiнному отамановi, каже:

–  Я говорю iменем усiєї чети, бо мене над нею головою поставили. Кланяюся тобi, батьку, вiд старого сотника Чуба i прошу: прийми нас, сирiток, у свiй славний курiнь, а ми дякуватимемо i, як старий звичай каже, вкупимось.

–  Не можу сам цього зробити, бо я сам нiчого не рiшаю, хай старшина скаже, - каже Жук. Покликали ще курiнного суддю i кухаря.

–  От i напасть, - каже Жук, - панове отамани. Прийшли якiсь козаки та й у курiнь просяться. Кажуть, що вони з Чубової редути. Як ви думаєте, чи приймемо, чи проженемо?.

–  Хай вкупляться, - каже кухар.

–  Ми подорожнi, - каже Петро, - грошей не надбали, а випросити не було у кого, бо степом їхали. Та ось я за всiх золотого кладу. За решту вибачайте, ми вiдслужимо.

–  Ну, що ж, панове, зробимо?
– питає Жук.

–  Приймемо, - каже кухар, - у нас харчiв доволi, а коли б негарно велися, так проженемо.

–  Ну гаразд!
– каже Жук.
– Будьте товаришами. А ти, пане осавуло, призначи їм мiсце. Ти, пане кухарю, вели всипати ще яку пригорщу кашi, щоб для всiх на вечерю стало.

Для того, хто цього не знає, може, видасться дивним, що на Запорожжi у куренi кухар таку замiтну вiдiгравав роль i до старшини належав. Кухар на Запорозькiй Сiчi був тим, чим у вiйську iнтендант. На його головi було не лише прохарчування усього куреня. Вiн дбав теж про одежу для всiх, вiв курiнну касу i з усiх видаткiв мусив щороку перед козацтвом докладно вирахуватися.

–  А що з нашими кiньми станеться?
– питає Петро старого Жмайла.

Не журись. За конi подбають другi, а ви, повечерявши, вiдпочиньте гаразд.

Завтра то я вам усе покажу, який тут лад на Сiчi.

На другий день вже сонце високо стояло, а чубiвцi ще спали. В куренi за той час козаки повставали, вмивалися i мимрили молитви, снiдали i розходилися, куди кому було призначено. Чубiвцi, прокинувшися, нестямилися зразу, де вони є, бо в куренi було тьмаво. Через малi вiконцята i пiхуревi оболонки доходило сюди мало свiтла. Старий Жмайло вже ждав на них, i як прочуняли, водив їх по Сiчi i все показував та пояснював.

На сiчовому майданi роїлося

вiд людей. Вони, мов мурашки, переходили в рiзнi сторони. В одному кiнцi майдану вчилися молодики воєнної штуки. Однi їздили на конях, iншi - таки пiшки. Вчилися орудувати шаблями, списами та келепами. Iншi стрiляли у цiль, хто з рушницi, з пiстоля, хто - з лука. Пiд одним острiжком стояли гармати. Одну гармату викотили на майдан, уставляли її, вiдпинали переднi колеса, прицiлювалися, лаштували, припинали знову перед i закочували в iнше мiсце. Робилося це пiд командою старшого гармаша та пiд оком пана обозного, бо до нього вся гармата належала.

Тепер повiв Жмайло землякiв до одного куреня, що стояв позаду майдану. То була сiчова майстерня. Простора будiвля з великими вiкнами. Звiдсiля розходився рiзноманiтний стукiт i гамiр на всю Сiч.

Як сюди зайшли кульчичане, то їм аж голова кружляти стала. Чого тут не було? Тут робили вози, кували залiзо, робили ланцюги, скручували линви з конопель, кували шаблi, ножi та рушницi. В однiм кутi пiд вiкном сидiли кравцi, шевцi та шаповали.

Усе тут робилося для сiчового товариства про запас.

За куренем рiзали трачi дерево на дошки, довбали i випалювали колоди на байдаки. Другi збивали байдаки, забивали щiлини клоччям i заливали смолою. Тут горiв великий огонь. Робiтники пороздягалися до сорочок.

Над кожною партiєю був поставлений отаман, котрий усьому давав лад, перемiрював дерево i наглядав за роботою.

–  У нас, на Сiчi, робиться усе власними силами, хiба залiза купуємо.

–  А порох?

–  Порох ми вмiємо такий робити, як нiхто другий, Он там за валами нашi пороховi млини, бо тут небезпечно через те, що вiд того треба з огнем здалека.

–  А як воно, дядьку, чи кожний може братися за роботу, яка йому подобається?
– питає Марко.

–  Куди кого старшина призначить, i хто до чого вдався.

–  Я би мав охоту в майстерню пiти, - каже Петро.

–  Го-го! Не сюди тобi, небоже. Ти пiдеш чоботи шити, а швець пiде письма писати? З цього-то ти вже знаєш, куди пiдеш.

–  А ну же, дядьку, ходiм мiж лучникiв, я зараз мiй лук принесу i зараз вернуся.

За хвилю вернув Петро з луком i стрiлами.

–  Ну-же, панове товариство, приймiть мене до гурту.

–  Славний у тебе лук, товаришу, панська штука.

–  То княжий дар. Пустiть мене, хай спробую. Показали йому цiль. Петро зложив, i три стрiли попали близь себе.

–  Ти, небоже, неабиякий лучник, - каже отаман.
– Такого ще тут не було, хiба покiйний Байда, що про нього думу спiвають.

–  Сагайдачний, та й годi, - каже один козак до гурту.

–  Петре, - каже старий Жмайло, - ось вже тобi й iмення приложили, вже тебе до смертi Сагайдачним звати будуть.

Один козак сказав, та це зараз й прийметься в цiлiй Сiчi, мов полум'ям пiде.