Сагайдачний
Шрифт:
– Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путiв освободив, ти шаблю пiдносиш?
Другi схаменулися i пiшли врозтiч, бо таки кiлька до нього з шаблями присiкалося, а Петро гнав за ними та перiщив по спинi:
– Ось тобi бунт, гiльтаю!
Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловiк з ломакою в руцi гонив перед себе гурток як так узброєних козакiв, мов череду баранiв.
– На конi!
Всi мовчки повсiдались.
– Ставай чвiрками! Перша чвiрка, як передня сторожа, руш!
Приказ був як слiд виконаний. Петро з Ахметом
– В тiм Сагайдачнiм хiба нечистий сидить, - говорили мiж собою старшi козаки, - ти бачив, як його всi слухаються, начеб кошового, а могли його на шаблях рознести.
– З нього таки кошовий вийде, то неабихто.
Так гуторили помiж собою, поспiшаючи. Аж надбiг козак з передньої чети i до Петра:
– Проти нас йде якась чета.
Тодi Петро виїхав перед сотню i скомандував:
– В лаву! Ти вертай до своїх. Дати менi зараз знати, хто йде проти нас.
Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки пiдкидали шапки вгору i вигукували:
– То нашi, нуте тепер скоком!
То справдi була одна з тих чет, котрi отаман послав на роз'їзди. Коли зiйшлися разом, повiтанню кiнця не було. На Ахмета дивилися бiсом, поки Сагайдачний не пояснив усiм, яка дяка тому татариновi належиться. Вiн перший остерiг козакiв, ще минулого року, що орда збирається на Україну.
Усi разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот роз'їздiв. Вiн дуже втiшався, що Петровi повелося освободитись.
Роз'їзди верталися один за одним. Вернувся i Жмайло. Козаки зараз на першiм словi сказали йому, що Петро вернувся цiлий i здоровий. Радостi не було кiнця. Марко трохи не задушив Петра, обiймаючи. З тих роз'їздiв була така користь, що можна було вiдгадати, куди пiшла головна татарська сила.
Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пiшла орда, то її не спинить пiти на Україну, а Чепiль не буде мати спроможностi з нею стрiнутися.
Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собi голову отаман.
Не могло бути про це мови, щоби Чепiль зi свого мiсця мiг так швидко рушитись, бо у нього мало було кiнноти, а багато таборових тяжких возiв.
– Нiчого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарвi за всяку цiну дорогу заступити.
Забрав Жук iз собою усiх кiнних козакiв, легкi гармати i, колуючи здалека, помчав на пiвнiч. Табiр мав поступати за ордою.
Жук їхав зразу правим берегом Iнгульця вгору. Поспiшав щосили, поки не зайшов на бажане мiсце. Треба було спочити i людям, i коням, бо однi i другi таким поспiшним маршем дуже знемоглися.
По вiдпочинку завернув Жук з цiлою силою на захiд. Їхали цiлу нiч. Над раном стрiнулися з першим татарським загоном.
Козаки вдарили на нього i розбили. Решта вспiла втекти до головної орди i тут звiстила, що вiд пiвночi стоїть велика козацька сила, якої не можна переломити. Вслiд за ордою пiшов Жук.
– Маємо цим разом щастя, - говорив отаман, - коли б татари були змiркували нашу силу, нi один з нас не вийшов би живий, нас роздавили б. Тепер вони попали
Отаман прислав приказ до табору, щоби йшли прямо на Iнгул, а там розставили вози так, щоб татарвi заперти дорогу, коли б хотiла завернути назад, звiдки прийшла.
Вже було геть з полудня, як над Iнгулом почулись гармати.
– Чуєте? Це вже Чепiль говорить. Ну же, хлоп'ята, поспiшаймо.
Гармати ревiли щораз густiше. Жук наближався i наступав татарам на п'яти. Вже було чути рушничнi стрiли. Татари наскочили на Чепеля i пiзнали, що попали в матню. Треба було перебитися. Перша лава пiхотинцiв вступилася i схоронилася до табору. Тепер татари наткнулися на табiр iз возiв, пов'язаних ланцюгами. На возах стояли гармати, а помiж возами були розставленi пiхотинцi з рушницями. Татари гинули цiлими лавами. Завернули назад, та тут теж табiр iз возiв Жука, i тут гармата та рушниця. Не було для них вороття. Одиницi розбiглися на пiвнiч i пiвдень. Вiд пiвночi стояв Жук з своєю кiннотою. Вони вдарили на Жука з розгоном чоловiка, що попав у розпуку, або зраненого звiра. Вони скаженiли. Петро стояв зi своєю четою у найнебезпечнiшому мiсцi. Пiд ним вбито коня списом, i вiн впав на землю. Заки змiг з-пiд коня видобутися, татарва перелетiла через нього, мов вихор. Кiнь вдарив його копитами по головi, i вiн втратив пам'ять.
Надвечiр було вже по всьому. Татар розбито. Невеличкi чети, що уцiлiли, пропали в степу. Козаки вiднесли повну побiду. Отаман Жук з Чепiлем обнялися.
– Нiчого нам гаятись, - каже Жук, - переночуємо тут, поховаємо наших лицарiв i зараз треба нам вертати додому. Хтозна, що там дiється? Може, якраз татарва пiдступила пiд Сiч та руйнує її. Тепер, хлопцi, порахуйте себе по сотнях, кого нема? Побачимо, чи великi втрати маємо.
Втрати були справдi дiймаючi. Не було нi Петра, нi Марка.
– Марка Жмайла бачив я на побоєвищi, - каже один козак, - вiн там свiтить вiхтем трави i побратима шукає.
– Годi нам, хлопцi, гаятись. Свiтiть смолоскипи i перешукайте та позбирайте ранених товаришiв. Грiх їх так, безпомiчних, оставляти.
Загорiлись смолоскипи i, мов блуднi огники, розбрелись по побоєвищi. Тут натрапили на Марка. Вiн вже вiднайшов Петра з розбитою, скривавленою головою, без пам'ятi, без руху. Марко подобав на божевiльного. Заходився коло побратима, та не знав, яку раду йому дати.
Козаки поклали напiвмертвого Петра на кобеняк i обережно понесли в табiр. З нього текла кров. За ним йшов Марко, мов сновида, не знаючи гаразд, що з ним робиться. В таборi взялись його рятувати. З тяжкою бiдою спинили кров i пов'язали рану. Петро слабо дихав. Показалося, що в нього було ще зламане ребро.
– Багато кровi втратив, - каже козак, що коло нього заходився.
– Треба дуже з ним няньчиться, щоб з того видужав.
– Я його вiзьму до себе на хутiр, - каже Чепiль, - у мене є жiноцтво, то його вiдгодують. Менi тепер нiзачим на Сiч їхати, бо треба з весною поле обробити.