Сагайдачний
Шрифт:
Пугач подумав хвилину i каже:
– Нема поганiших людей на свiтi, як тi пани. Як їм козакiв треба, як не можуть власними силами чого подолати, тодi до козакiв: любчики та голубчики, поможiть. Ось бусурмани на нас йдуть, ось татарва на нас чатує, а ви - християнське лицарство, а нуте, збирайтеся, ми вам нiчого не пожалiємо, - i це, i те.
– Ми - народ воєнний, i вiйна - то наше ремесло. Збираємось, гуртуємось, а тут показується, що нема нi зброї, нi коней, нi гармати, а панам не спiшно нам помагати, а всi їх обiцянки - то грушки на вербi. Ми мусимо йти голiруч i здобувати собi усе на вороговi. А тут i пани пишуть листи, польськi гетьмани, i король, його милость, а от цiсар нiмецький, i рiзнi князi, й княжки. Зачала собi Польща з Волощиною, султан розсердився, - гвалт! Козаки, помагайте! А ми, дурнi, йдемо, проливаємо свою кров за ляцьку справу. У тiй розправi багато нашого брата полягло. Нас таки добре пошарпали, i молдавани, i волоша, i турки, i татари. Але ми таки доконали великого дiла. Тепер вертаємо на Вкраїну з свiжих ран вилизуватися. А пани до нас: вертайте собi, куди хочете, лише не через нашi оселi. Йдiть собi попiд землю або хмарою попiд небо, лише не важтеся станути на нашу землю, бо ви голоднi, вам їсти хочеться, а вас нам тепер не треба. А як вернете додому, то тi,
Засiли ми зимувати в Брацлавщинi, то тут, то там, бо не було нам сили йти далi. Пани в крик: гiльтайство та свавiльство грабує нас, об'їдає, i пiднесли на увесь шляхетський свiт. З того вийшла велика буча, яка скiнчилася аж над Солоницею. Наше вiйсько засiло в Бiлiй Церквi. Нас зразу не чiпали, та цiлою силою кинулись на наливайкiвцiв. Нiчого казати, що Наливайко неабиякий ватажок. Вiн вiдступав збройною рукою возовим табором. Вiдтак завернув на Бiлу Церкву, щоби з нами сполучитися. Хоч ми з Наливайком не були добрi, ще вiд часу Косинського, та мимо того не хотiли послухати панських брехливих слiв, щоб на Наливайка кинутися i помогти панам його здавити. Тому-то пани i проти нас виступили. Храбрував проти нас той собака запорозький, князь Ружинський. Вiн у нас держав козацьку булаву, вiн годувався козацьким хлiбом, а тепер, пiзнавши всi козацькi штуки, навчившися в нас воювати, виступив проти козацтва, мов кат.
Свою дорогу значив вiн шибеницями й палями, на яких застромлював своїх колишнiх товаришiв. Найлютiшим показав себе, прийшовши у Паволоцьку волость. Страшно подумати, що там творилося. Вiд того, що очевидцi розказують, волос дибом стає. Бачить наша старшина, що то не жарти, посилає полковника Саська з трьохтисячним вiйськом проти Ружинського. Хто його знає, чи нас господь вiдступив, чи Ружинському чорт помагав. Сасько поступив нерозважно. Не розвiдавши гаразд, в котрiм боцi Ружинський та яка в нього сила, вислав у цей бiк передню сторожу, яка необачно наскочила на Ружинського i вiн її розбив на порох. Того налякався Сасько, i вiй уступив пiд Київ. А в Ружинського було всього-на-всього тисяча вiйська. Вiн, осмiлений такою легкою побiдою, пiдступив до нас пiд Бiлу Церкву. За ним пiшов Жолкевський з своїм вiйськом. Наш полковник Шавула виступив проти нього, бо ми довiдалися, що йде до нас Наливайко. Нас було разом сiм тисяч. Як бачите, як ми могли тодi Ружинського роздавити. Та йому на час наспiв з помiччю Жолкевський. Ружинський напав на табiр нагло. Ми збентежились. Настало замiшання, бо нiхто такої смiливостi не сподiвався. Наш табiр розiрвали, i ми стали уступати. Лише за Руткою вдалося Шавулi вiйсько впорядкувати, i тодi ми Ружинського вiдбили. Наспiв зi своїми i Наливайко, i тодi ми Ружинського так спражили, що ледве втiк. Ружинський з останками замкнувся в Бiлоцеркiвськiм замку. Та тепер наспiв Жолкевський. Старшина вважала неможливим давати йому поле. Ми стали уступати на Трипiлля, Жолкевський пустився за нами. Нас було бiльше шести тисяч. Господь нас вiдступив. На сором козацтву ми з такою силою уступали перед на половину меншим вiйськом Жолкевського. Ми отаборилися п'ятьма рядами возiв. Усi ми були пiшi. До того ще Жолкевський не був тут з усiєю своєю силою, бо вiн вирвався наперед, а решта тiльки наступала за ним. Та мимо того вiн вдарив на нас на урочищi Гострому Каменi. Та не вдалося йому розiрвати табору. Ми гарно вiдбивалися. Тодi сталося нещастя. Шавулi гарматна куля урвала руку, а Сасько таки поляг лицарською смертю. Лободи не було тодi при нас, бо вiн з рештою нашого вiйська стояв пiд Києвом. На мiсце раненого Шавули вибрано гетьманом Наливайка. Ми так збили ляхiв, що Жолкевський не важився нас бiльше зачiпати, вернувся в Бiлу Церкву i вижидав пiдмоги. Ми пiшли далi. Пiд Києвом ми злучилися з Лободою. У його таборi було багато збiгцiв, жiнок та дiтей, що втiкали перед ляхами. То було наше нещастя. Та що було з тими нещасливими бездомними робити? Годi їх було лишити на поталу вороговi. Ми пiшли пiд Переяслав, гадаючи, що в степ не поважаться пани за нами йти.
Тепер пани взялися до давнього способу роз'єднати нас. Жолкевський написав до запорожцiв, обiцяючи нам цiлу торбу ласк, як лише покинемо гiльтаїв, себто наливайкiвцiв. Та ми його пiсланцiв ув'язнили i закували в диби. Гетьманом знову вибрано Лободу. Радили ми, що далi робити. Нам лишилося або пiти у московську землю, або получитися з ханом i татарами, або оборонятися до останку, а були i такi, що радi були здатися на ласку панiв. Щоби забезпечитися вiд Жолкевського, треба було зупинити його переправу через Днiпро. Однi човни попалили, а другi поховали по комишах на всяку потребу. Тим часом Жолкевському вдалося погромити Кремпського, що зiбрався з козацтвом, у Каневi нам на пiдмогу. Як Жолкевський прийшов у Київ, мiщани зрадили йому, де човни похованi. За те хотiли ми киян покарати. Зiбравши сотню чайок, рушили козаки пiд проводом Пiдвисоцького горi Днiпром. Та Жолкевський уже стояв на березi i привiтав їх гарматою. Похiд не вдався. Пiдвисоцький трохи не втопився. Ми мусили обмежитися до спинювання Жолкевському переходу через Днiпро, i це нам вдалося. Ми гарматою затоплювали їм човни. А тим часом Лобода зачав перемiрюватися з панами. I знаєте, чого Жолкевський вiд нас вимагав? Видати йому Наливайка i iнших старших, видати цiсарськi хоругви i гармати. Дрiбничка, правда?
– Якi то цiсарськi хоругви?
– А, то ви того не знаєте? Як хотiли усi володарi християнського свiту зробити спiлку на турка, то нiмецький цiсар прислав на Запорожжя свого посла Ля-соту, вiн привiз запорожцям у дари хоругви, клейноди i вiсiм тисяч червiнцями. Отож тi хоругви були панам солею в оцi, i вони наважились їх вiдiбрати.
Видавати свого товариша вороговi на смерть мученицьку - то був би страшний грiх, i Лобода це вiдкинув. Тепер Жолкевський пустився на хитрощi. До нас прислав двох, вони показувалися, що втiкли вiд панiв, i нас остерегли, що Жолкевський послав Потоцького геть повище Києва переправитися через Днiпро i напасти на наш табiр, де були самi жiнки i дiти, бо цiла козацька сила стояла над Днiпром i не дозволяла Жолкевському переправитися. Ми тому i повiрили. Треба було уступати ще далi. Нашi човни поплили рiкою Сулою, а наш табiр посувався попри Сулу. Ми пiшли аж пiд Лубни, щоби не дати себе заскочити. У нас ще була сила. Ми мали яких тридцять гармат i багато усяких припасiв. Як ми подалися далi, то Жолкевському прийшлось легко перейти Днiпро. Вiн iшов услiд за нами. Йому прийшли на пiдмогу литовськi полки. Тепер у Жолкевського була бiльша сила, як у нас. Ми уступали далi, хоч гiрко було йти
– Хiба ж це не козаки?
– Це збиранина з усяких злодiїв. Наливайко тримав усяку дрань, розбишакiв. Вони нiкого не щадили, а всi їх злодiйства карбовано на справжнiх козакiв. Але по смертi нашого гетьмана не вдалось Наливайковi захопити гетьманську булаву, бо гетьманом вибрано Кремпського. Хоч Кремпський держав усе залiзною рукою, то годi було обi сторони з собою погодити. Ми, запорожцi, не могли вибачити тим злодiям-наливайкiвцям смертi нашого батька. А як уже раз незгода вкрадеться в табiр, то не може бути гаразду. Жолкевський знав про це вiд утiкачiв. Йому теж пильно було, у його вiйську був голод. Не можна було нiчого довезти, а вiн знав, що в нашiм таборi є подостатком поживи, i голодом нас не вiзьме, йому теж дуже пильно було справу покiнчити. З одного боку, лякав нас своїми гуляйгородинами, а з другого боку, пiдпускав туману на згоду.
– Що це таке гуляйгородини?
– Це такi рухомi фортецi на колесах, високi, мов обороги. Згори можна з них, скрившись за стiни, стрiляти з гармат у середину табору. Та ти, один з другим, як хочеш справдi запорожцем бути, не допитуйся всього, як баба або дiтвак. Ти слухай та мiркуй сам, поки не вимiркуєш, а коли нi, то таки колись прийде час, що сам побачиш таку невидальщину.
I цi гуляйгородини справдi налякали малодухiв, i вони подались на погану, зрадливу, прокляту згоду. Коли про це згадаю, то аж кров мене заливає вiд соро- му. Згодилися видати ляхам Наливайка, Шавулу i Шостака. Тим замарали козацьку славу на довгi вiки. Треба признати наливайкiвцям, що i чути про те не хотiли, щоб свого ватажка видавати. Вони окружили його i ладились перебоєм видiстатися з табору. Наливайко вже перелазив через вал. Зчинився такий пекельний галас у таборi, що ляхи прискакали на конях дивитися. Та Наливайка покопали, закули в кайдани i видали… Видали i наших славних полковникiв. Видали хоругви, клейноди, гармати i всю зброю. Тодi Кремпський, бачачи, що цiла справа пропала, зiбрав коло себе вiрну дружину i перебився через ляцьке вiйсько. У тiм пеклi я втратив голову i вже рiшився тут загинути. Та послухайте яку штуку втяла ляшня. У пунктах угоди того не було, чого тепер зажадав Жолкевський. Було умовлено, що ми всi можемо свобiдно вiдiйти, куди нам завгодно. На те взялися жонатi козаки, щоб тим способом врятувати свої жiнки та дiти. Та Жолкевський уже по тiм, як ми видали усю зброю i стали голiруч, додав ще один пункт, а то, щоб тi пани, що з нами були, пiзнавали своїх пiдданцiв-хлопiв i забирали їх iз собою.
Ми кричали: "Зрада! Такого в умовi не було, ми не пристаємо!" - "Як не пристаєте, то обороняйтеся, - каже Жолкевський, солоденько усмiхаючись, - баталiя йде далi".
Та яка ж то могла бути баталiя? Ляхи були в нашiм таборi, ми без зброї, а мiж нами голосять жiнки i плачуть дiти… Нас взяла розпука. Кожний хапав що пiд руки попало. Я виломив iз воза люшню. Тодi польське вiйсько, роззвiрене, що стiльки з нами намучилось, кинулось нас рiзати, як баранiв. Не жалiли нiкого: рiзали жiнок i малих дiтей… Уявiть собi, що там дiялось, бо я не в силi вам цього розповiсти. Польськi жовнiри знасилували жiнок, а вiдтак розтинали їм животи. Малих дiтей застромлювали на списи i перекидали один одному. Мене обскочили, i якийсь ляшок пiзнав у менi свого пiдданця. Зi мною робилось щось страшне. Згинути то згинути, але мене, вiльного чоловiка, в пiдданство брати? Я скочив на нього, як ранений кабан, i зацiдив його люшнею по головi так, що мiзок вiдразу вискочив. Дiсталось також i тим, що мене хотiли живого брати. А що в тiм мiсцi табору було менше люду, то я замислив себе рятувати втечею. Я втiкав щосили, поки не дiбрався в комиш. Тут було велике болото, i з цього боку наш табiр не був окопаний. Там я пересидiв двi доби, п'ючи гнилу воду з багна. Сюди чув я страшнi крики, голосiння i плач. Та вони, собаки, не мали найменшого милосердя над жiнками; здавалося поганим, що в цiм таборi зiбрався увесь український народ та що тут все хлопство вимордують. По двох днях коли все втихло, я викрався з болота i втiк…
Дiбравшися до Днiпра, кого я там стрiнув? Я стрiнув Пiдвисоцького, що йшов нам на пiдмогу. З ним получився i Кремпський з своїми недобитками. Та вже не було кому помагати. За тим йшли iз низу запорожцi. Коли би було ще два днi перетримати, то Жолкевському була би одна нога не вийшла жива. Пiдвисоцький мав думку зайти їх iззаду вiд Днiпра.
Чи це не кара божа? За незгоду, за зраду.
– А як воно тепер на Сiчi, коли стiльки народу витратилося?
– питав Петро.
– Багато народу витратилося, то правда, а народу буде, бо вiн не пропаде, ми ще помiряємося з ляхами, i наша земля буде вольна. На те не довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Вiйсько в нас буде, та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити…
Оповiдання старого Пугача залягло глибоко в душу козакам. У Петра виступав тепер щораз в яснiших зарисах той конфлiкт, який витворився мiж тими, що мають, i мiж тими, що не мають нiчого. Бо ж та цiла буча iз-за того пiшла. Пани хочуть, щоб бiднi на них робили, а вони щоб безжурно панували.
Було вже пiзно внiч. На небi зорi поперемiнялися. Деякi вже й позаходили, iншi посувалися на своїй дорозi далеко. Косарi стояли високо на полуднi. Козаки сидiли при великiй ватрi й куняли. Дехто полiз пiд шатро i захрiп. Старий Пугач полiз на вiз, пiд буду, накрився кожухом та невдовзi захропiв. Конi хрупали зерно, стоячи на припонi коло возiв. Десь далеко завили вовки, зразу один, начеб давав гасло до загального виття, за ним iншi. Сторожнi козаки проходжувалися повагом по замерзлому снiгу, позiхаючи голосно. Петро з Марком сидiли ще при вогнi, покурюючи люльки.