Самотній вовк
Шрифт:
Підлога в керамічнім мереживі, люстри — як маленькі сонця, вогні тріумфальної дороги, по якій котиться колісниця завойовника-переможця Андрія Шишиги, город, узятий на щит, щасливе відчуття влади над матерією і часом, відчуття скульптора, руки якого виліплять з глини усе, що заманеться розумові, навколишність — це глина, розумний той, хто розумно діє, живий організм, якщо він діє розумно, поводить себе так, щоб підтримувати у собі життя, це теж симбіоз, агресивність Петра Харлана плюс розум Андрія Шишиги.
А між тим, уколисуючи себе солодкими видіннями, я був
— Ага, ви хотіли втекти, а я вас наздогнала! — Олена взяла мене під руку.
Незадоволений собою, я похмуро мовчав. Уже дзвонив другий дзвоник. Антракт було втрачено. Я заколисав себе мріями, коли треба було діяти. Я ще повиставлявся, сидячи між Оленою та Вікою у партері (трапилося вільне місце). Сховав підборіддя в долоні, наче тамував враження од музики й танцю: як глибоко і пристрасно я можу відчувати! А очима косував на Вікторію, ловлячи на собі її зацікавлені погляди. Проте в другому антракті Олена не залишала нас ні на хвилину. Вони вдвох про щось теревенили, я ж волів замислено мовчати, відбуваючись скупими іронічними дотепами. Все ж я був винагороджений. Коли ми виходили з театру, Вікторія трошки відстала від Олени і прошепотіла:
— Мені було цікаво вас слухати…
— Спасибі, — якомога зворушеніше відповів я.
Вона, можливо, чекала, що я скористаюся з нагоди. Але я мужньо промовчав, покладаючись на щасливий випадок. Завтра після футболу, завтра після футболу. «Коли жінка помітить, що ти нею зацікавився, ти уже втрачаєш в її очах», — це сказав Петро Харлан.
— Може, вас підвезти? Я возила маму на дачу і не встигла поставити машину.
— Дякую, мені зручно на метро.
Вони удвох сіли в машину, і Віка увімкнула мотор. Я самотньо стояв на краю тротуару. «Москвич» проплив повз мене, і я довго дивився йому вслід, поки два червоних ока не загубилися серед вуличних вогнів.
Королівський бал скінчився, Попелюшці час знімати золоті черевички.
Ще ніколи я не почувався таким самотнім на гомінкій вечірній вулиці. Люди, здавалося, щось підозрювали і сахалися мене. У гастрономі касирка взяла з моїх рук гроші двома пальцями, ніби я був чумний. На ескалаторі метро я жадібно втупився у стрічний потік облич, але люди дивилися крізь мене. У вагоні люди стояли, ніхто не сідав біля мене, ніби від мене на версту відгонило вовчим духом. А може, я став дуже підозріливий, і все це мені привиділося.
У Харлановій квартирі я сів біля телефону, подумки перебираючи, кому б міг зараз подзвонити, — я був один у всьому місті. Я набрав довідкове і поклав трубку, тільки-но почув голос телефоністки. Я мучився від самотності — і водночас мене дратували людські голоси. Поспіхом роздягнувся, ліг у постіль і з головою накрився ковдрою, прагнучи сну як рятунку. Уже засинаючи, я раптом підхопився і відімкнув вхідні двері: у замкненій квартирі мені було задушливо й тісно…
Зозуля у кухні (Харлан любив настінні дзиґарики з гирями, вони нагадували йому сільське дитинство)
Вовк солодко потягнувся, виструнчивши тіло на половину кімнати, від тахти до столу. У присмерковому світлі, що його скупо просіювало вікно, він весь сріблився. Вовк обійшов кімнату, вицокуючи нігтями по паркету, і тицьнувся головою у двері. Кімнатні двері прочинилися, голосно бамкнула кватирка, протяг залоскотав ноги вовкові, і з східцевого майданчика крізь щілину у розчахнених протягом дверях лягло на вичовганий паркет каштанове пасмо світла. Вовк прищулив вухо і пірнув, ковзаючи по слизьких сходинках, у запахи смаженої цибулі, вапна, нафталіну і прального порошку.
Просто жовточеревого (одсвіти міста, пожежа в лісі, запах горілого, але пожарищем не пахло, пахло людьми) неба глибока дрож сколотнула його, бганки пробігли по широкій спині. З поля, розмиваючи контури будинків, напливав туман. Вовк кількома стрибками перетнув асфальтовий двір. На автотрасі гострий дух смоли і бензину ще раз нагадав йому про місто, але по той бік дороги уже лежало поле, що пахло вогким туманом, нехворощю, гнилою картоплею і мишвою. Земля легко пружинила, бігти було приємно, попереду випурхнув птах, за ним стелився теплий слід. Картоплище скінчилося, тепер солом’яний дух витав над полем, крізь сіру млу забовваніли скирти.
Раптом сторчакуваті вуха вовка ворухнулися. Низьке, закличне, збуджуюче виття пробилося крізь повсть туману. Вовк ошкірився і вперся лапами у вогку землю, прислухаючись до ночі. Ніч мовчала, зате вітер, що котив клуби туману на жовклий пухир міста, приніс далекі запахи, і вони наповнили вовка солодкою тривогою: пахло лісом і звіром у лісі. Він усіма чотирма лапами відштовхнувся від землі і крупною риссю, напрямки, через видолки, межі, канави, рівчаки, бур’янища пустирів почкурів од себе, од людей, од самотності — до вовчої тічки, до своїх…
…Коли наситилися, розляглися на пагорбку й ліниво гризли кістки. Вовк дрімав неподалік вовчиці, поклавши голову на лапи, і прислухався до ситого вуркотіння в шлункові. Приємна млість склепувала очі, солодко розтікалася по притомленому нічною мандрівкою тілі. Запахи прілого листу, сіна, осиччя і дубових яблучок, грибів, болотяної твані лоскотали ніздрі, навівали думки прості й легкі. Ось тут він нарешті мав усе, до чого поривався. Пливло перед очима, ніби в тумані: ланцюжок вогнів на узгір’ї — дачне селище, вовчі тіні на сірому піску, хмаристе небо, лаз під парканом, голубі блимавки на довгастій морді, спалахи пострілів, гонитва по лугу…
Зненацька в селищі по той бік болота кукурікнули півні, і зграя схопилася. Спершу звірі трималися гурту, навскачки огинаючи ліс, але скоро тічка розсипалася, і вовк залишився сам. Натрапивши на власний слід, він уже не стримував бігу, а щодуху мчав у бік міста, над яким все яскравіше займалося небо.
Другі півні застукали його поблизу міста, на картоплищі, звідки уперше вчув тужливий поклик вовчиці.
Третіх півнів, що заголосили в сарайчиках робітничого передмістя, вовк уже не чув.