Самотній вовк
Шрифт:
Глава шоста
Лише тепер, коли директорова машина вихопилася із лабіринту міських магістралей на Мринське шосе і назустріч попливли розлогі сосни та двоповерхові котеджі, а не стільники житлових масивів, Шишига відчув, як він стомився від міста. Так навесні, звільнившись від зимового пальта, шапки й теплих черевиків, дивуєшся раптовій легкості, а ще більше своєму кількамісячному подвижництву. «Місто — це морське дно, всіяне перлинами, — подумав він, розкидаючи руки і вмощуючись зручніше, аби ввібрати в очі більше мерхлої осінньої зелені. — Ми ж — ловці перлів. Пірнувши в глибини, швидше рвемося нагору, щоб ухопити повітря…» А він дивувався, що Петро Харлан кожні три місяці навідувався у свій задрипаний Пакуль, хоч там у нього, окрім старих тіток, до яких давно збайдужів, нікого не лишилося.
Андрій зласкавілим поглядом проводжав зелені парканчики передмістя, зелені віконниці, білизну
— То що, твій товариш жениться, в бояри йдеш? — несподівано запитав Георгій Васильович.
Чорні птахи спогадів спурхнули і розлетілися, наче галки з пакульської церкви, він знову усвідомив себе Андрієм Шишигою, який бігав до школи на сусідню вулицю, мав у дитинстві окрему кімнату, встелену оксамитовими на дотик доріжками, з барвистим килимом на стіні, з червоним абажуром під стелею, і навіть мав блискучий спортивний велосипед: мати з вітчимом нічого для нього не шкодували, аби тільки вчився на «відмінно» та вступив до інституту.
— Не такий уже він мені й товариш, — обережно мовив. — В одному гуртожитку студентами жили, тільки й того. І не він жениться, а його женять. Знаєте, Льолька…
— А де ж вони житимуть?
— На Подолі кімнатку зняли. Кооператив будуватимуть. Льольчина мати — директор школи, допоможе.
— Але конструктор з нього тямущий, хіба ні?
— Тямущий, божа іскра є, лише… — Андрія сколихнуло передчуття небезпеки.
Повів вітру приніс на узлісся дух людини, людського житла і хатнього вогнища — чорні нічні марення прокинулись, зануртували на споді свідомості. «Навіщо директорові моя думка про Великого Механіка і уся ця розмова?» — сполошно билося в голові.
— Лише не дисциплінований?
— Це ви точно сказали — недисциплінований, у думках своїх недисциплінований! Ніколи не знаєш, що від нього чекати, гальм не має. І з тим цехом — пам’ятаєте — ніби він і правий, а таку бучу зняти, та ще через голову керівництва, ніби він найрозумніший у конторі, а всі інші — дурні… — Шишига панікував: можливо, йдеться про квартиру чи й про посаду завідуючого відділом. Такі тихенькі довго плентаються у хвості, вівцями прикидаються, а потім так рвонуть, що лише курява вслід. — Часом не добереш, справді він хворий на голову чи прикидається. Ще в інституті, пам’ятаю, тижнями, було, не їсть, не п’є, на лекції не з’являється — вічний двигун винаходить. Уночі в коридорі чи в умивальнику на підвіконні прилаштується — і креслить. Тоді його Великим Механіком прозвали, так і прилипло. Та він увесь такий — сюди смик, туди смик. Механічний факультет закінчив, у медицині ані бум-бум, а оце ось куди, ви думаєте, впрягся — в онкологію! Ніби це хобі у нього, а яке відношення має це хобі до основної роботи? Намірився синтезувати усе, що відомо про рак, і відкрити людству шлях, що веде в Мекку… А ти, людство, вдячно аплодуй Великому Механікові та виливай з чистісінького золота його сухоребру постать.
Шишига примовк, очікуючи, як директор прореагує на випад, але той незворушно шелестів газетами. Йому б загнуздати емоції, але страх, що Георгій Васильович справді має відносно Юрка якісь плани, позбавляв здорового глузду.
— Звичайно, його самодіяльна онкологія — загальщина, дилетантство. Це не вісімнадцятий вік, коли можна було займатися науками, не підводячись з-за письмового столу, і знаходити істини на кінчику пера. В основі сучасної науки — складнющі експерименти. Онкологія як хобі — принаймні смішно. Бачте, він збирає факти і узагальнює їх! Новітній Гегель… — Андрій говорив уже злостиво, а що Георгій Васильович мовчав, то монолог його ставав підозріливо пристрасним. — Буцім таке безглузде борсання в книжковій повені дає йому право почуватися на голову вище од інших! Ніколи
Нарешті Шишига змусив себе замовкнути. Директор мовчки переглядав газети, шофер мовчки вів машину, і їхнє мовчання здавалось Андрієві осудливим. Він волів би зараз розмовляти про будь-що — Великого Механіка, контору, футбол, космос, — аби не лишатися наодинці із собою. Дорога уже давно вигулькнула з передмість, розчахнула сосновий, з багряно-жовтими острівцями дубняку ліс (глиця, вишита химерно перехрещеними тінями, наче моруга ковдра з верблюжої шерсті, — це був останній міський образ Шишиги за тої втечі з Києва), відтак замерехтіли лісові дороги та стежки, що губилися в тіні дерев, і він проводжав їх жадібними, туманіючими очима. Ясно-зелений після недавніх дощів луг розпростерся перед подорожніми; далі стелилися такі ж ясно-зелені озимі, вишпиговувалися з-за обрію баня церковки та лискучо-сизі крила вітряка. Андрій уже з півроку не виїздив за місто, окрім дніпровського пляжу, і зараз чим довше дивився крізь бокове скло на даленіючі поля, тим гостріше хотілося ступити на вогкуватий, м’який ґрунт і піти стиха світ за очі; мав нагальну потребу руху, бо тільки рух, відчуття зовнішньої свободи порятувало б його нині від самоаналізу та примірювання на себе всіляких моральних догм. Але машина щохвилини долала півтора кілометра, і простір зоставався поза мікросвітом, що його чітко окреслили залізо, гума та скло. І цей мікросвіт уже тужавів, навертаючи розбурханого Шишигу в самого себе. Шишига противився, одвертався, задкував, наче кіт, якого товчуть писком у місце, де напакостив, раз у раз повторюючи Петрове закляття: «Аналізуй ситуацію, а не власний пуп!» — проте мусив-таки з нахабною задерикуватою веселістю й подивом прошепотіти: «А все ж ти, Шишижко, — велика наволоч…»
Аби ще більше упослідити себе, почав пригадувати товаришування з Юрком: світлі хвилини взаємної приязні, вечірні бесіди, коли твій розум не знає спину і сягає, здається, вершин, віддзеркалюючись не без замилування у розумі ближнього, коли думаєш і дбаєш не про себе, а про всеньке людство, думаєш наївно, самовпевнено, ідеалізуючи і себе, й людство…
«Ну й що? Зрадник, перевертень, покруч, наволоч я — а хіба що?» Від такої холодної ясності Шишигу аж морозом обсипало, ніби ось-ось загуркочуть небесні громи і покарають його. Але небеса мовчали. Машина так само стрімко бгала під себе простір, настромлюючи на лінію свого руху села, поля, переліски, череди корів, що паслися обабіч дороги, під акаціями та осокорками. Шишига посміхнувся, спершу обережно, несміливо, куточками вуст, ніби ступав на тонку кригу, відтак губи його розтяглися, ошкірюючи дві обойми широких, щільно посаджених зубів. Він оборонявся наступаючи.
«Яка, власне, різниця, такий я чи інший? Мораль — тільки шумовиння, піна на реальному житті, а наші інтелігентики на кшталт Великого Механіка не наважуються зняти рожеві окуляри й вигадують світ, у якому живуть. У кожному з нас сидить вовк і лише чекає на слушний випадок, щоб ошкіритись. Я існую, і непогано існую, дай боже кожному, хоч щойно визнав, як кажуть книжники, власну вовкодухість; небо не впало, і машина, в якій я так зручно розлігся, не ударилася об вербу…»
Але потроху хвиля холодної щирості відхлинула, і Шишизі закортіло накинути на себе хоч якусь одежину. Люди закутуються в ганчір’я не лише заради тепла, одяг — це крихітна фортеця для одного, фортеця, за стінами якої можна бути наодинці з собою, щоб ніхто на тебе не тикав пальцями… Він почав думати, що його випад проти Юрка буде тільки на користь Великому Механіку, він давно поривається піти з проектно-конструкторської контори в інститут, йому хочеться більш творчої роботи, але поки що боїться пускатися берега, в цих книжників така слабка воля, та ще зазнайомився з Льолькою. Тепер директор, знаючи правду, сам підштовхне Юрка до цього рішучого кроку.
Невдовзі Шишига мав себе трохи не за благотворця Юркового. Проте намул у душі залишився, і пейзажі за вікном машини уже не зворушували Андрія. Він заплющив очі, вважаючи за краще подрімати, але крізь сірий туман дрімоти раз у раз проскакували іскорки несподіваних думок, здогадів, картин минувшини, мозок не вгамовувався. З-поміж них Андрій радо вирізнив одне-єдине: вовкодухість його — щось наносне, зовнішнє, це те, що впало на нього, як грім з ясного неба, по смерті Харлана. Став пригадувати себе ще до випадку на сходах, і якісь хвилини минуле життя бачилося таким світлим, що Шишига аж стрепенувся, воліючи ступити назад, через дві останні доби, аби знову відчути колишню легкість і безтурботність.