"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Ні, хлопці, спершу я хочу випити за вас, — сказав Гурєєв і надовго замовк. — Буду говорити одверто. Знаю я вас не перший день. У тебе, Леонов, я не вірив. Не бачив я в тобі серйозності і начальству про це казав. А, виходить, помилявся. А тебе, Зілов, я хоч і вважав міцнішим, але теж держав під сумнівом.
— Шмаркатий романтик, — з посмішкою вставив Зілов.
— Е-ге, я бачу, ти злопам'ятний, — розсміявся Гурєєв. — Ну, що ж, це добре. Зла не пам'ятають лише люди, в яких замість характеру манна каша. Але тепер важливе інше —
Потім знову мова зайшла про якість горілки і закуски.
Гурєєв став розповідати, як він одного разу в Берліні їв омарів.
— Це раки, але отакенні раки! Завбільшки як кішка, їй-богу, — говорив він. — Одна клішня — оттакенна!
На пропозицію Леонова випили за начальство.
— Це в тобі, Леонов, я бачу, не минуло. Боїшся начальства більше ніж смерті,— з іронією зауважив Гурєєв.
За п'ятою чаркою Гурєєв різко змінився. Чи то після пережитого напруження на нього подіяла горілка, чи навпаки, — він став таким, як був завжди: злобним, недовірливим.
— Трудно було фронт перейти? — улесливо спитав Леонов.
— А ти гадав, легко? В моєму житті вже всяке траплялося. І в болоті по горло сидів, коли навколо собаки нишпорили. На самій злобі витримав. У мене, брат, стаж цієї злоби багаторічний, мене ще батько на неї благословив. Давайте вип'ємо за лихо нашим ворогам.
Глухо цокнули склянки. Тиша. І знову голос Гурєєва:
— Я б не міг, як оце ви, сидіти отак, на дачці, ніби на курорті, і вистукувати ключем правду наполовину з брехнею.
— Ми брехнею не займаємося, — глухо сказав Зілов.
— Кинь, усі займаються.
— А ми не займаємося, — підвищив голос Зілов.
— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо сказав Гурєєв. — Я це тільки тому, що мені до душі інше: міною міст рвонути, всадити кулю, кому треба, в голову — оце діло! Наслідок зразу видно. Мене на дурниці не посилають. Один мій шеф, майор Гецке, якось сказав: «По трупах іти не дуже зручно, зате м'яко». Га? Здорово сказано!
Знову цокнули склянки…
Коли вже випили багатенько, виникла безладна суперечка про те, що важливіше, шпигунство чи диверсія. Говорили, перебиваючи один одного, тільки Гурєєв і Зілов. Кожний вперто стояв на своєму.
— Та зрозумій же ти, — казав Гурєєв, — війна йде. Тут сила ламає силу, і це найголовніше. Ось рвону тут у вас одну поважну будівлю, і це буде цінніше за всі ваші донесення. Ваш Бусаров, чесно кажучи, на своєму аеродромі може зробити більше, аніж ви тут удвох за рік.
— Але ви забуваєте, що Бусарова знайшли ми з Леоновим, — не поступався Зілов.
Вони випили по останній, і невдовзі все стихло.
О п'ятій ранку їх розбудив хрипкий голос Гурєєва:
— Вставай, хлопці! Вставай! Є чим похмелитися?
Поки Зілов і Гурєєв умивались, Леонов готував сніданок. Нарешті вони знову сіли за стіл.
— Відкупорити свіжу пляшку? — спитав
— Не треба, — сказав Гурєєв. — Мені на похмеляння вистачить. І за діло. Коли ви можете звести мене з вашим Бусаровим?
— Сьогодні ввечері він має приїхати до Москви, — відповів Зілов. — Чекай-но, а гроші ти нам привіз?
— Не бійся, не загубив і не привласнив. Он речовий мішок, бери лічи — двісті п'ятдесят кусків, як одна копійка. Одержання відстукай для годиться Фогелю. Там і бланки для резервних документів. Міг, між іншим, погоріти мій мішечок, і я разом з ним. Причому двічі. Спершу ще на німецькому боці. Нарвався там на одного майора СС. Чин якийсь із Берліна. Тільки-но прилетів на фронт з ревізією. Його про мене не попередили. Заліз він у мій мішок, побачив купу грошей і як почав… Два дні з'ясовували, хто я такий. Через це я мало не спізнився на зустріч з вами. А вчора, в Москві, мене комендантський патруль схопив — я не віддав честі на вулиці. Годин зо дві потім таких, як я, вчили честь віддавати. Сміху мало. Козиряю по команді, а сам думаю: а що, як вони зазирнуть у мій мішечок? Обійшлося. Тепер ось що: наказ від Доктора. В кінці кожної радіограми після підпису вистукуйте чотири точки. Це буде сигналом, що у вас руки вільні. Зрозуміло?
— Зрозуміло. Поки що наші руки в порядку, — відповів Зілов.
— Глядіть же!
— Глядимо!
— Бо тільки що, покладу вас рядком, і кінці в воду.
— Годі погрожувати, — рішуче сказав Зілов. — Більше нам ніяких доручень нема?
— Похвалити вас наказано. Ордени вам карбують. До вечора що будемо робити?
— Чекайте-но. Документи для диспетчера привезли?
— Привіз.
— Давайте. У нас з ним сьогодні зустріч.
— Де? Коли? Сьогодні ж — Бусаров! — насторожено опитав Гурєєв.
— Бусаров, я сказав ясно, приїде до Москви увечері. А диспетчер вже за годину мене чекатиме на тій станції, де ми пересідали з поїзда на поїзд. У нас побачення з ним у крамниці культтоварів.
— Поїдемо всі разом, — тоном наказу сказав Гурєєв.
— Він знає тільки мене.
— Нічого, ми з Леоновим рекомендуватися йому не будемо, постоїмо збоку для порядку.
Очевидно, Гурєєв зажадав цього з тією ж метою: перевірити агентів.
Через хвилину Безпалов уже говорив по телефону з Весеніним, що перебував у Кратові.
— На дванадцяту всі три будуть там, у крамниці. Там ми його й беремо. Пильнуйте, він потрібен лише живий.
Ця маленька крамничка, що торгувала культтоварами, містилася біля базару. У неї було два входи: один — з вулиці, другий — з базару. Не можна сказати, що покупці так і сунули в цю крамничку. По-перше, поряд Москва; по-друге, мало спаде на думку в час війни придбати патефон чи півбаян. Єдиними активними покупцями були тут місцеві дітлахи, але останнім часом і вони не забігали — вже другий тиждень на дверях крамниці висіло оголошення «Зошитів нема».