"Сатурна" майже не видно

Ардаматский Василий Иванович

— Ми відірвали вас од роботи на кілька хвилин, щоб усі ви взяли участь у нашому маленькому торжестві. Під час однієї з наших операцій ми вилучили у місцевого жителя, який не відзначався чесністю, оці коштовності. Вартість їх визначається досить солідною цифрою. Зараз ми передаємо їх у фонд священної війни нашого рейху. — Клейнер викинув уперед руку й крикнув: — Хайль Гітлер!

— Хайль! Хайль! Хайль! — проревів зал.

На місце Клейнера став армійський майор. Закинувши масивну бриту голову назад, він сказав:

— Мені випала честь прийняти ваш дар і встановленим порядком відправити його в Берлін, у рейхсбанк. — Майор дивився на всіх і ні на кого зокрема, маленькими злими очима. — Вартість цих

речей значно вища за ту, що її визначили компетентні особи. В цьому вашому дарі виражено єдність армії і всіх діючих разом з нею інститутів, ту єдність, яку ми називаємо великим ім'ям нашого великого вождя. Хайль Гітлер!

І знову тричі проревіли гестапівці. Мигали бліц-лампи. Скрекотіли кінознімальні апарати. Кравцов спостерігав усю цю церемонію, ледве стримуючи посмішку.

Гестапівці розійшлися по своїх службових кімнатах. Двоє солдатів, що прибули з майором, склали коштовності в чемодан, який тут і опечатали.

— А вас, пане Конопльов, я прошу зайти до мене, — сказав Клейнер Кравцову.

Коли Кравцов увійшов до кабінету Клейнера, там уже були ще три гестапівці — найближчі його помічники.

— Пане Конопльов, — урочисто сказав Клейнер, — я хочу привітати вас із зарахуванням вас до мого апарату.

— Дякую, — зворушено промовив Кравцов.

— Сідайте, будь ласка. Ваш диплом і деякі документи із Смоленська одержані, ось вони. Прошу вас не ображатися за цю перевірку. Війна!

Чудово розумію, — відповів Кравцов.

Не ображайтеся, будь ласка, і за те, що сьогодні ми не назвали вашого прізвища.

— Я анітрохи не ображений.

— Але вважаю своїм обов'язком поясняти: Німеччина зацікавлена у всілякому зближенні гестапо, всіх сил СД і армії. На жаль, ще живі різні упереджені думки і існують непорозуміння. Наше маленьке торжество спрямоване на те, щоб їх усунути. Воно буде широко розпропаговане як початок кампанії «Гестапо допомагає армії». Погодьтеся, що почати цю кампанію з операції, проведеної росіянином, було б дещо неправильно і, мабуть, нетактовно.

— Цілком з вами згоден! — вигукнув Кравцов.

— Ну, тим краще… — Клейнер взяв зі стола конверт і подав його Кравцову. — Тут п'ятсот марок. Це мій подарунок.

Кравцов підвівся, взяв пакет і потиснув руку Клейнеру.

— Мені важко говорити. Спасибі.

— Сідайте, сідайте. Вам спасибі…— говорив Клейнер, посміхаючись Кравцову. — Але всякий початок потребує продовження, чи не так? Отже, вам доручається займатися в найближчі місяці тим, що ви так блискуче почали. Ми даємо вам спеціальну оперативну групу з п'яти чоловік. При потребі ви можете користуватися нашою секретною агентурою. Номінально групою керуватиме майор Берг — він знає російську мову. — Клейнер вказав на кремезного гестапівця, який сидів у кріслі. Майор привітно кивнув Кравцову, і Клейнер вів далі: — Фактично групою керуватимете ви. Зараз ви підете разом з майором Бергом, і він познайомить вас із співробітниками вашої групи. Бажаю вам успіху.

— Я зроблю все, що зможу, — скромно і водночас упевнено промовив Кравцов.

Наступного дня про почин управління гестапо, яке очолював Клейнер, уже трубили берлінські газети і радіо. Кравцов одразу і міцно ввійшов до середовища гестапівців, викликаючи в них не тільки цікавість, але й повагу змішану із заздрістю. Група дістала назву «Алмаз» і приступила до роботи.

Негласним співробітником «Алмаза» став Бабакін. Без його допомоги Кравцов взагалі не зміг би виправдати надій, які покладав на нього Клейнер. За час своєї торгової діяльності Бабакін познайомився з багатьма мерзотниками, які в дні евакуації міста мародерствували, награбували багато добра і тепер судорожно міняли його на коштовності і передусім — на золото. Знав Бабакін і кількох типів іншого гатунку. Це були колишні непмани — ділки,

які нічим не гребували. Після ліквідації їх непманської діяльності, вони як кажуть, пішли в підпілля, маскувалися, як уміли. Інші ледве животіли, інші йшли на радянську службу, але всі вони в заповітних тайниках ховали золото, коштовні камінці і терпляче ждали, коли зміниться влада. Один з них, якого Бабакін краще знав, ніж інших, на прізвище Єремеїч, якось спитав у нього, чи є в місті чорна біржа. Обличчя Бабакіна стало таємничим, він озирнувся навкруги і пошепки відповів:

— Коли буде потрібно — знайдеться.

Цей тип не давав йому потім проходу, але Бабакін лишався неприступним у своїй вірності великій таємниці і чекав, коли Єремеїч сам викладе, нарешті, свої карти, тобто свої багатства…

Після сильних морозів у січні і першій половині лютого раптом випав сонячний тихий день, один з тих, котрі нагадують людям про незабарну весну. Опівдні на південній стороні будинків дзвінко закапало. Пригрівало сонце. В цю неділю базар був особливо багатолюдний. Хто міняв стоптані черевики на сахарин, хто хутряну шапку — на сигарети чи махорку, хто ватянку — на свічки, хто костюм — на шматок свинячого сала. Здебільшого тут були люди, яких пригнали сюди нужда і голод. Нишпорили по ринку і запеклі спекулянти. Цих не цікавили старі ватянки, їм потрібні були німецькі марки, але не окупаційні, а, як вони говорили, головні. З російських грошей їх дуже цікавили миколаївські золоті монети, але можна було зговоритися з ними і на радянські гроші, для яких вони самі проробили девальвацію, прирівнявши карбованець до копійки. Якось Бабакін спитав одного з них, на біса він бере радянські гроші, і почув у відповідь: «Що б там не було, але німець у Росії не виживе, а гроші, брат, навіть царські, в революцію зразу не відміняли…»

Цього дня жваво йшла торгівля і в Бабакіна. Особливо хапали махорку, яку він продавав порціями в маленьких скляночках. Купа окупаційних марок виростала на очах. Бабакін мав патент на торгівлю і мусив брати цей паперовий мотлох.

Неподалік від його рундука, притулившись до стіни наглухо зачиненого магазину, стояв Кравцов. На ньому було добротне драпове пальто, оленяча шапка і підшиті шкірою білі бурки. Він спостерігав базарну штовханину, пускаючи дим хорошої німецької сигари. Нарешті той, кого так чекали Кравцов і Бабакін, з'явився на ринку. Це був Єремеїч — чистенький маленький дідок у куртці з сірого домотканого сукна, в добрячих валянках із закотами і чорному капелюсі з короткими крисами. Він звично втерся в гущу базарного натовпу і зник у ній. Через кілька хвилин він вигулькнув перед самим рундуком Бабакіна. Обличчя його розчервонілось, маленькі оченята під густими сивими бровами збуджено блищали. Як видно, йому подобалася ця базарна штовханина. Він обвів ринок неквапливим поглядом і підійшов до рундука.

— Здрастуй, Григорію Юхимовичу, — сказав він високим співучим голоском, подаючи через прилавок руку Бабакіну.

— Привіт, Єремеїч, як діла-дільця?

— Діла забуті, а займатися дільцями наче старий став.

— Зайди, Єремеїч, — тихо сказав Бабакін.

Єремеїч, ніби не чув запрошення, стояв, спершись грудьми на прилавок. Потім ліниво відштовхнувся руками і поволі пішов до входу в рундук.

Бабакін підсунув йому порожній ящик.

— Сідай.

— Дякую.

Єремеїч сів і почав роздивлятися розкладений на полицях товар.

— Не густо, не густо, — посміхнувся він.

— Те, що мені потрібно, я маю, — розсміявся Бабакін.

— Оце тут? — недовірливо спитав Єремеїч. — Не сміши ти мене, старого.

— Я ж тобі, Єремеїч, не раз казав: май голову на плечах, а зиск сам прийде.

— Що правда, то правда, — зітхнув Єремеїч і подивився на годинника-цибулину, якого витяг з-за пазухи. — Біжить час, спасу нема.